Страх у світі

Автор


Історія ця почалася давно. Настільки давно, що нині живуть лише далекі нащадки тих, хто застав її початок. Але у глобальному плані — для мене вона почалась  на мій тринадцятий день народження. 
Дуже символічне число. 
Саме з цього дня моє життя перетворилось на пекло. 
Я нарешті наважився запитати у батьків дещо про річ, яка бентежила мене ледь не з народження. Річ, яку кожен день згадували дорослі. Без якої я міг би бути звичайною дитиною. 
Ви, певно, запитаєте, що могло настільки цікавити підлітка з найзаможнішої сім'ї у місті? 
А цікавило мене лише одне: хто такий той клятий Автор? 
Кому батьки завдячують кожен раз, коли справи у їх бізнесі йдуть добре? Кого вони щоразу прославляють, коли дізнаються хороші новини? Та чиєї допомоги благають, коли стає скрутно? 
Майже це ж саме я запитав у батька. 
Він був добрим чоловіком, поважав інтелект та справедливість. І його усі поважали. Я рідко бачив батька похмурим, але почувши моє питання він у мить насупився та став схожим на грозове небо. 
— Ходімо зі мною. — Єдине злетіло з його вуст. 
Після чого ми попрямували у батьків кабінет.  
Навіть зараз, через майже тринадцять років, я пам'ятаю кожне його слово. 
— Знаєш синку, — почав він, — я, мабуть, ніколи не подумав би, що таке станеться у нашій сім'ї, але тепер у нас, на жаль, немає вибору. 
Він підійшов до різьбленого серванта. Мовчки дістав з нього пляшку віскі та невеличкий кухоль. 
Поки батько наливав випивку я, згораючи від нетерплячки, сидів навпроти нього у великому шкіряному кріслі. 
— За часів твоїх далеких пращурів, що ще навіть не знали про існування цієї Землі, — нарешті перервав тишу батько, — на неї прийшла сутність, яку цікавило життя людей та тварин. До того ж у сутності був творчий хист… 
Він замовк, щоб відсьорбнути трохи віскі з кухля. 
— Чомусь їй неймовірно сподобалась Земля, — за хвилину продовжив він, — й ось на неї прийшли перші поселенці, серед яких були і наші пращури. 
Я не розумів, до чого веде батько, але дивний в'язкий жах вже почав полонити мій мозок. Крісло у момент здалося крижаним. Спітніли долоні. 
— Спочатку все було добре! Хатки зводились одна за одною, а урожаї з кожним роком ставали все ряснішими, — голос батька неначе мінявся з кожним словом, — але через деякий час жителі новозбудованого містечка зрозуміли, що час від часу роблять речі, про які навіть не думали, і що ще жахливіше — вони не могли залишити місто. Їх нічого не тримало, але ніхто не міг просто піти. 
Я не помітив, як стиснув бильця крісла з такою силою, що на них залишились сліди пальців. Мене все більше опановував страх. А голос батька робився все моторошніше. Думалося, навіть закрий я вуха, то продовжив би чути його. 
— А одного разу абсолютно всі жителі прокинулись, знаючи все про Автора. Наче це знання їм просто вклали у голови. — Тим часом у кухлі вже майже нічого не залишилось. — Більше не було таємницею, що їхні життя пише та контролює могутня сутність. Не маючи альтернатив або вибору, люди з цим змирились. З часом навіть діти стали народжуватись, знаючи про автора на рівні зі знанням про перший подих. Життя пішло своєю колією. 
Голос батька зробився зовсім тихим. 
Я зібрав всю свою мужність й наважився запитати: 
— Але чому я тоді нічого не знаю?! — Вийшло занадто різко, проте, неважливо. 
— Таке, хоч і рідко, але трапляється. — Крижані нотки його тону пробирали до кісток. — Іноді народжуються люди, на яких контроль не розповсюджується! І в таких випадках я беру діло у свої руки. 
Ні. 
Це був вже не мій тато. 
— Але навіщо? — спитав нажаханий хлопчик, яким я тоді був. 
— Щоб попередити! — відповів Автор, використовуючи мого батька. 
Я втиснувся в крісло… Й раптом все закінчилося. Утім, може мій мозок щось занадто страшне вирішив від мене приховати. 
Тато впав на підлогу, а я далеко не відразу пішов кликати на допомогу.

У той день все змінилось. 
Саме тоді я перетворився зі звичайного хлопчика — в нажаханого та зацькованого підлітка. Саме з цього дня захворів тато. А я вперше пожалкував про своє питання. 
Час плинув. 
Через три роки хвороба забрала батька. 
Я, як єдиний нащадок, став господарем всього, що поколіннями накопичували мої пращури. Ще через кілька років померла мама, залишивши мене одного. 
Чесно кажучи, я не сумнівався в особистості їхнього вбивці. Я боявся його. 
Та що там! Я досі його боюсь. 
Минали роки. 
Я став відлюдником. Жив майже на самоті у величезному маєтку. Роками читав книги з велетенської сімейної бібліотеки. І вдавав, що нічим не відрізняюсь від інших. Перед ким вдавав? 
Більшість часу у домі знаходились ще дві людини: кухарка та прибиральниця. Кожен день вони приїздили у маєток о восьмій ранку та йшли з нього о шостій вечора. 
Хороший графік та відносно легка робота не давала їм приводу звільнюватись. 
Це влаштовувало, як мене, так і їх. 
І ось. 
Сьогодні. 
Майже тринадцять років потому. 
Почалось найстрашніше. 
Годинник ледь пробив десяту вечора. За вікнами завивала скажена хуртовина. Я сидів у бібліотеці перед каміном та читав книгу. Ніч обіцяла бути чудовою, але раптом я почув шум. Немов хтось навмисне перекинув щось важке на другому поверсі. 
По при тепло вогню, що палав у каміні, по моїй спині пішли мурашки. 
Я тихо встав і підійшов до однієї зі стін. На ній висіла старенька, але робоча гвинтівка. Перезарядження не зайняло в мене більше пари хвилин, після чого я попрямував нагору. 
Вийшовши з бібліотеки, я з жахом зауважив, що з другого поверху ллється яскраве світло. 
Мозок гнав мене вовком з дому, але щось підказувало, що я не маю вибору. Тому я почав підійматись. Старі сходи зруйнували всі мої спроби не видавати себе. 
Вони скрипіли та гули з кожним кроком, вимушуючи моє серце калатати. 
Піднявшись на поверх, я зрозумів, що світло йде з батькового кабінету. 
Я глибоко вдихнув, як вдихають снайпери перед пострілом, й увірвався до кабінету. 
Побачене виглядало немов спроба маленької дитини виліпити чоловічка з чистого світла. 
Я зажмурився, але це не допомогло. 
— Ти був гарним хлопчиком, Вільям. — Голос Автора ніби перетинав сторіччя. — Ти не заважав моїм маленьким іграм, тому заслужив нагороду. 
— Я-яку, чорт забирай, нагороду?! 
— Піди зі мною і дізнаєшся. 
Фактично вибору у мене не було. Проти Автора не встояти. Навіть зброя не допоможе. І тому я відповів:  
— Чи можна мені залишити лист на прощання?.. 
Він дозволив. 
І ось я сиджу за батьківським столом та пишу ці слова. Автор сидить навпроти у тому самому кріслі. Досить комічно бачити, як майже всемогутня сутність читає газету. 
Проте, коли я це допишу то піду з ним. Я не знаю, що мене там чекатиме. Або хто. 
Але вибору мені не давали. 
Тому залишається лише надіятись на краще. 
З любов'ю 
ваш Вільям Стоун




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше