Страх тиші

Кожного ранку я прокидаюсь,
Дивлюся у вікно, всміхаюсь.
Пташиний дзвін, чудові барви,
Бавлять око так спокійно й гарно.

Я підіймаю вгору руки,
Й шепчу — собі чи іншим,
Я не зна,—
Що було цієї ночі —
не буди більш ніколи, о це так!

Я йду дорогою,
Не повертаю огляд свій,
На минулі роки, тижні.
Але, як тільки я в ночі,
Навколо темно, затихає миттю— все.

І знов бачу — ті зелені очі—
Сумний докір, мовчазні уста,
Що, мов, зараз промовлять голосно до тебе.
Але це марево для мене:
мов слабке полумʼя те слово— займається й знову тоне,
у тьмі.

Й знов всю ніч не сплю.
Гадаю, що робити маю:
Шукати правду всю,
Нестерпну, бридкую та злу.
Чи здатися,
Й від загризу душі своєї,
Цим маревом чудовим,
Далі жити?

Й бавити себе мов те мале дитя?
Дитя, що правди знать не хоче?
Дитя, що бігтиме за кожним проявом любові,
Не знаючи від кого та любов й яка ота вона?

Чи буде це життя?
Коли встаєш ти кожен день уранку,
Й коло тебе все двінить, джурчить та щеберчить,
А ти безсила, мов ота жебрачка,
Стоїш й дивишся на все,
Зробити нічого тобі.

Чи буде це життя,
коли ти кожну ніч,
Очі свої красиві, як небо те блакитне,
Виплакувати будеш, все сильніш?

Я говорю собі: усе нормально.
Я - це я, тобто я можу далі жити.
Але єдина річ, де не можна вже пошити,
Це страх.
Страх перед хвилиною мовчання:

Й знову ніч, й знову очі,
й знову той мовчазний докір,
У цих очах, у цій душі,
О, як рідній ще мені!