Страх

- Заходить до хати

чортя волохате 

і каже тихесенько: Кусь!

Я з'їм твою маму,

Я з'їм твого тата,

А далі - за тебе візьмусь...

Рученьки - ням-ням-ням!

Ніженьки - ням-ням-ням!

Висмокчу очі... Спокійної ночі...

СПАТИ ПОРА!

Останній рядок - страшним істеричним голосом. 

Це моя дитяча уява наспівує мені ж вечірню колискову у темряві дитячої кімнати. Мені вісім.

Малесенькі мурашки весело біжать по скорцюбленому під ковдрою тільцю. Бо приходить  СТРАХ. 

У нього багато помічників - килим на стіні, орнаменти якого вночі оживають і ворушаться, наприклад. Розетка, з дірочок якої непомітно вилазять павуки і зелені козявки.

Невидимий блукаючий чоловічок - під його ногами час від часу поскрипує підлога. Ображений вдень одяг - мої колготки і штани, які зісковзують зі стільця і наввипередки повзуть в напрямку 

 ліжка. Несподівані відображення у темному нічному дзеркалі - вночі у ньому частенько з'являється велетенська морда Білого Ведмедя. 

То все дрібниці, які можна пережити, запхавши для сміливості до себе під ковдру живу морську свинку. Вдвох - воно не так страшно, еге ж? А в разі чого - озвірілим колготкам завжди можна запропонувати гризуна замість себе чишо...

Ні, з усіма цими прислужниками нічних жахіть ще можна було якось існувати. Лише не з НИМ.

Не з радіоприймачем. 

Увага, психотерапевти усіх країн, єднайтеся!

Радіоприймач о шостій ранку розпочинав день із гімну - тоді я полегшено зітхала.  Бо саме радіоприймач - так мені малювалося це в уяві - мав одного дня на світанку оголосити про початок ЯДЕРНОЇ ВІЙНИ.

Все почалося з тоненької брошурки, яку я знайшла якось, нишпорячи на полиці книжкової шафи. Між індійськими казками, томиком Булгакова та пісенником " Пойот піонєрія" скромно чекала свого "виходу на сцену" тоненька книжечка із сірого паперу. На ній синіли букви " Ето должен знать і умєть каждий". Всередині цього фоліанту була покрокова інструкція, як діяти у випадку ядерного вибуху. Багато дрібненьких  ілюстрацій у найкращих традиціях соцреалізму красномовно розповідали про радіуси і швидкість поширення вибухової хвилі. На сторінках палали будинки, стрибали цифри, а міцні і рум'яні радянські люди у протигазах і масках бігли до бомбосховищ. Хто не добіг - лягав у найближчу ямку, або присідав за парканом. Можна було стати за деревом. Або навіть за ліхтарним стовбом... Головне треба було не забути вдягнути гумові чоботи і міцний цупкий одяг. Назавжди вразили мою уяву зображення веселих радянських жінок у протигазах, які упевнено везли спеціальні закриті візочки для немовлят, трохи схожі на сучасні переноски для котів - тільки на колесиках. Маленькі радянські личинки в спеціальних гумових комбінезончиках вирушали з батьками до бетонних підземних гнізд надовго - ядерна зима тривала майже вічність.

Страх відпускав мене лише раз на добу - в момент, коли по телебаченню транслювали "Вечірню казку"  - передачу таку для дітей. Там, у кінці, завжди лунала прощальна пісня-колискова, яка супроводжувалася мульт-відео-рядом. Коли ніжний жіночий голос виводив слова " прикордонник наш не спить" , а  на екрані з'являвся намальований хлопчик у будьонівці на іграшковому конику, тільце моє переповнювала ненадовго надія на світле майбутнє. Я вірила, що прикордонник зможе вчасно припинити прицільно підкинутою  будьонівкою апокаліптичний політ ядерної бомби.

А одного весняного ранку радіоприймач таки спрацював. День тоді видався вихідний - неділя. Батьки були вдома, займалися буденними справами. Морська свиня жувала своє сіно у фанерній коробці. Сіре небо не віщувало біди. Втім, раптом радіоприймач ожив і заволав страшним голосом. Мама на кухні продовжувала ліпити вареники із сірого тіста, батько - читати газету. У радіоприймача раптом незрозуміло звідки з'явився  м'ясистий рот. Рот відкривався і кричав, з нього на всі боки летіла радіоактивна слина і хижо зблискували зуби: ууууу -іііііііі-аааааааа!.. Ууууууу-іііііііі-аааааа!..

Я ж од СТРАХУ втратила голос.

Із дзеркала виглянула голова Білого Ведмедя. На неї, вочевидь, потрапили бризки отруйної слини і - вона розсипалася сірим порохом. 

Мама, у якої помаленьку почали випадати зуби і нігті - прямо в тісто - нарешті  повернулася непоспіхом до мене і дала мені п'ять радянських рублів - такий голубий папірчик:

- А збігай-но купи нам протигазів у " Овочевому" - сказала, виймаючи з тіста пасмо волосся, яке щойно відвалилося і намагаючись прилаштувати його назад, на голову.

Я бігла з усіх сил. Бігти було важко - ноги були ватяні і дуже важкі. Але мені обов'язково потрібно було добігти до " Овочевого" - протигазів могло не вистачити на всіх бажаючих. 

Спіткнулася. Впала. Лежала на вузенькій надщербленій асфальтовій доріжці, стискаючи в долоні гарячу купюру. Як у сповільнених кадрах бачила, як мене перестрибували наші сусіди, діти-однокласники, перша вчителька та інші. Усі бігли за протигазами. Бо їх - як і все у "Овочевий" тих часів - завезли дуже мало.

І вже було зрозуміло, що це - кінець.

Попереду - ядерна зима.

Щойно ви прочитали один із найяскравіших нічних жахів мого дитинства.

Промайнуло пів-життя, змінилось з десяток влад, місць, людей і обставин.Тристапятсот разів змінилася я. Та коли мене попросили розповісти про свої страхи - цей зринув найпершим. 

У мене й досі є страхи і їх немало.

Але вони - зовсім дорослі.

Сьогодні я найбільше боюсь ось чого: не встигнути попрощатися з дорогоми людьми. 

Безкарності, всесильності та отруйності зеленої плісняви у провладних  голівоньках.

Піти непрощеною.

Ну, і стоматолога, звісно)

П.с.  Голова Білого Ведмедя більше ніколи не з'являлася у жодному з моїх дзеркал. А жаль) 

Я навіть трохи сумую тепер за нею.