Істоти, що мають крила
Ніби ранок, й ніби ніч була
Ніби ранок, й ніби ніч була,
Весна шепоче коло скроні,
А враження, що знов зима —
Кусає серце аж до крові.
Майданчик тихий заквітчав
Не так, як мав би він квітчати:
В темних стрічках, гвоздик юрма
Лежать мертвими на лавах.
Поміж ведмедів і зайців,
Слідів безвиході і горя —
Качель дитячих тихий скрип,
Піддітий саваном червоним.
Кожна людина — наче тінь,
Обличь немає — печаті болю.
Сувора п’ятнична весна —
В стражданнях всі неначе голі.
Многоголосям лунає крик
Ще звідучора, і у тиші
Так гірко розпачем дзвенить,
Рве нутрощі живих ще.
Вчепився, дикий, наче звір.
Цілують мами мертвих щоки.
І кожен слухає цю мить —
Відвернутися не годен.
Там, де іще живе весна,
Тепло, життя, цвіте для долі,
Де мрій безмежжя, в майбуття —
Війни безжальний стогін.
Ті квіти й суміш іграшок —
Солодкий трунок для потворних.
Нехай до них іде жатва
За всі убиті наші зорі.
За мрії, що вже не збулись,
За речі, що залишились незнані,
За щастя і дитячий світ,
Який став такий безжальний.
За сиві скроні молодих батьків,
Яких залишили з тілами —
Без цілей, шляху і життів,
З безсило чорними думками.
За сльози на запалених щоках,
Квіти, іграшки, стрічки на лавах,
За землю — на обличчях і тілах
Дітей, поснулих між садами.
05.04.2025
#2559 в Містика/Жахи
#5661 в Різне
#1449 в Поезія
Відредаговано: 05.04.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
