ГЛАВА ДРУГА

Вже у своїй кімнаті відкриваю чорний мусорний пакет і буквально викидую туди все калорійне та шкідлива для фігури. Опісля відкриваю Google і забиваю у пошук дієти для швидкого схуднення. Перед очима майорить від різних порад сертифікованих і не дуже фахівців. Майже відразу натикаюся на блог одного топового фітнес-тренера і спеціаліста з правильного харчування. Результати його роботи справді вражають: дівчата на фото з табличками "- 10 кг", "- 18 кг" до того ж, з чудовим підтягнутим тілом і жодної обвислої шкіри чи  целюліту. Найбільше мене вразило фото дуже красивої і я б навіть сказала тендітної дівчини з надписом " - 20 кг". Окрилена вже шукаю його номер телефону, але раптом бачу... що це за пів року! Ну ні, мені таке не підходить. У мене є місяць часу, ну максимум два. А то прийде зима і хто під тим безрозмірним пуховиком бачитиме мою фігуру. Так тут  необхідно ще і спортом займатися! У мій насичений графік він ну ніяк  не вписується. Ще з дитинства не виношу фізкультури,  та й харчуватися необхідно регулярно і готувати доведеться... Однозначно ні, впевнено закриваю вкладку. Так, чекай... а скільки ж необхідно скинути тобі Яно? Десь у моєї сусідки були ваги... нахиляюсь зазираючи під ліжко і ледве досягнувши витягую запилений металевий квадрат. Кілька разів чхаю, оскільки пилюка лоскоче ніс і протираю його вологою серветкою. З хвилину стою не наважуючись покласти на нього ногу, серце калатає наче на перегонах, а страх побачити страшні цифри сковує  тіло. Одна справа дивитися на себе у дзеркало, яке будемо відверті, не завжди показує правду. А інше заглянути реальності в очі. Визнання проблема це перший етап до її вирішення, тому голосно видихаю і втягнувши живіт (наче це допоможе мені зменшити масу) ступаю на ваги. Цифри різко біжать уверх досягаючи позначки вісімдесять один i спускаючись вони  застигаючи на цифрі шістдесят дев'ять... не може бути.  Ця бездушна електронна машина, жодним чином незважаючи на мої хвилювання, уже втретє показує мені одне і те ж. Те,  у що мізки відмовляються вірити... і це при моєму зрості сто шістдесят чотири сантиметри. Судячи з таблиці розрахунку маси тіла відносно зросту у мене п'ятнадцять зайвих кілограм і основна їх кількість розташувалася у районі дупи та живота. Хоча, можна сказати, я наврочила адже на зауваження Віки "ти знаєш стільки там калорій?", відповідала "до дупи мені ці калорії". Ну от  тепер про бургери і картоплю фрі можна забути. Але заради того, щоб повернути коханого, я готова і на це. У нас були ідеальні стосунки, дуже тонкі та красиві... Ми  ніколи не лаялися, ба навіть не підвищували один на одного тон, завжди  підтримували і допомагали... Але найголовніше, ми були до нестями закохані і я відновлю ці почуття! Перший крок  до цього я уже зробила, визнала проблему, наступний спроба її вирішення.

Проаналізувавши всі дієти, я зрозуміла, що найкращим варіантом для мене буде перейти на овочі та фрукти.

Широким кроком виходжу на вулицю освітлювальну ліхтарями, що наче світлячки розмістилися уздовж її берегів, направляючись до супермаркету. Раптом помічаю Максима, що садить до  свого авто  блондинку. А він не змінює своїм принципам, хоч іноді і транслює розумні думки. Щось неприємне шкрябає між лопатками коли пригадую той поцілунок. Не дивлячись на, те як я кохаю Іллю, противно мені не було, навіть в якусь мить приємно. Він застигає біля відчинених дверцят дивлячись на мене,  а я... А я заставляю себе посміхнутися і помахати рукою. Та, яка мені тепер справа до Максима, якщо я маю ціль,  що поверне мені колишнє життя!

Наступний ранок починається з Львівської кави, яка без цукру ніяк не бажає лізти у горло. Я вже є і умовляла її, і погрожувала,  і плакала,  а вона все мені натякає на яскраво червону коробку із солодощами. Розізлившись гримаю кулаком по столі заставляючи її замовкнути. Зрештою, хто тут господиня?! Сказала ні, значить ні!

 - Кажуть, якщо поколотити каву дев'яносто дев'ять разів,  то вона сама по собі  посолодшає,  - сміється з моїх маніпуляцій сусідка, яка куди збирається.

 - Та я уже тисячу раз її поколотила! - зі дзвоном кидаю ложку на стіл. - А ти куди? - запитую, все-таки недільний ранок.

 - До церкви,  не хочеш зі мною? - відповідає збираючи полум'яні кучері у високий хвіст.

 - Ні, дякую. - відразу відмовляюся повертаючись до горнятка з кавою.

 - Ти не віруєш? - кидає на плечі білий шовковий чи то шарф чи то хустину.

 - Вірую, але в душі.  А церква... Мені важко відстояти службу,  спина болить і ноги. По  великих святах звісно іду,  а сьогодні у мене багато роботи. Все-таки я два дні байдикувала. - чомусь виправдовуються.

 - Я бачила... -  вона підходить ближче до мене. -  Ти молодець, що віруєш, тільки віра без діл мертва. - хмурюся не розуміючи про що вона. -  Ти спробуй поїсти в душі, поспати в душі і вийти заміж в душі,  - щиро посміхається дівчина. -  Ну я побігла.

 - Ага,  -  киваю відчуваючи як це моє нутро затоплює якийсь незрозумілий неспокій чи то туга...

Піднімаюся роздумуючи над тим, чому в одну мить на тій же душі стало так гидко. І цей кислий присмак у роті... виходжу на балкон споглядаючи як старенький  парк наповнюється  дитячим сміхом, гомоном молодих матусь і голосним співом птаства. Не дивлячись, що на календарі вересень, сонце ще по-літньому огортає місто теплом. Роблю кілька глибоких вдихів і начебто відпускає. Чому моє життя летить шкереберть? Я намагаюся жити правильно, нікому зла не чиню...  "А добра?" - тихенько шепоче якийсь голос у голові, заставляючи задуматися. Так ось, які діла вона мала на увазі. І що мені тепер робити? Так, я сама себе загнала у глухий кут, пора братися за справи насушні, а то буду не тільки самотня, а ще й безробітна. Важко зітхнувши виливаю охололу каву у раковину і сідаю за комп'ютер.