Розділ 14

МІЛАНА

Буря люті ще не встигла вщухнути всередині мене, як за секунду її змінило густе збентеження. Але вже за іншу секунду мене переповнило обурення.

Орест, щоб його вовк цапнув за бік, спеціально сказав це з подвійним значенням. По його провині я виставила себе перед ним як…

Я стиснула губи, дивлячись на нього з-під вій.

— Ти знущаєшся? Називаєш снігохід жеребцем? — вигнула брову, важко дихаючи від емоцій, що переповнювали мене.

— Як коли, — Орест знизує плечима, не ховаючи усмішки в очах.

— Все ж раджу тобі називати його жереб’ятком, — кажу, скидаючи підборіддя вгору.

Брова Ореста злітає в німому питанні, і, так вже й бути, я пояснюю йому:

— Бо знаєш, я бачила снігоходи і побільше…

Чоловік на мить завмирає, а в куточках вилиць прокочуються жовна. Але я не опускаю голову і спокійно дивлюся на нього, в той час як всередині мене все перевертається догори дригом.

— Можливо, ти й бачила більші, але не кожен великий снігохід приносить той драйв і фініш, на який спроможний мій…

Я ледь не задихаюся від його заяви. Від якої, як би не хотілося зізнаватися, внизу живота починає пульсувати.

— Настільки в ньому впевнений? — питаю, не показуючи своєї клятої реакції.

Боже, якби хтось почув нашу розмову збоку, точно покрутив би пальцем біля скроні.

Він підходить, нахиляється ближче, не торкається, але я відчуваю його погляд, немов фантомні дотики по гарячій шкірі. Він заповнює собою весь простір, не залишаючи мені жодного шансу відступити чи уникнути його. Тілом прокочується хвиля тремтіння від наступних слів.

— Як у собі, крихітко. Можемо провести ще один тест-драйв, щоб ти впевнилася в моїх словах, якщо минулі не подіяли, — низько, майже спокусливо, шепоче він мені в обличчя.

Обличчя палає, дихання обпікає, і здається, варто лише торкнутися губами його губ, і стане легше. Але це оманливе сподівання, бо щойно ми з'єднаємося,  все навколо вибухне.

— Якось потім, — відмахуюся я, і це вартує мені чималих зусиль. — Я взагалі прийшла до тебе по справі, — кажу, задираючи підборіддя та щільніше загортаючись у куртку.

Чи то від холоду, чи від його погляду. Ще не визначилася. І те, й інше однаково пронизливе.

— Хм, і що за справа? Повязана з блогом? Що ви там робите дописи різні розповіді? — спирається Орест стегном на робочий стіл, і виглядає це дуже… захопливо.

— І так, і ні, — кажу, прочистивши горло, озираючись навколо, ніби мені нудно. — Треба, щоб ми поїхали кудись, для початку можна до Буковелю…

Чоловік хмуриться, і вся його постать напружується…

— До Буковелю я не поїду, — раптом категорично відповідає він.

На мить це мене спантеличує. Я ще не чула, щоб він так рішуче був проти чогось…

— Будь ласкавий, поясни мені таку категоричність, — повільно питаю, нахмурившись.

— Це не важливо, — відмахується Орест. — Я просто туди не їжджу.

— Це що, в тебе якесь табу? Новий рік не святкуєш, у Буковель не їздиш… Ти часом не Грінч?

Я думала, що він зараз упреться й узагалі відмовиться їхати куди-небудь. Але він знову мене дивує.

— Міло, я думав, ти більш креативна. Будь-хто може поїхати в Буковель. Будь-хто може показати його на камеру. І ти хочеш бути такою ж, як усі? Чи не краще показати місце, про яке мало хто знає?

Я примружую очі.

— І ти знаєш таке місце? — з сумнівом питаю я.

— Знаю. І відвезу тебе туди, — киває він, дивлячись на мене вичікувально.

Це лунало привабливо… Я закусила губу, роздумуючи, що відповісти. З якоїсь причини він не хоче їхати в Буковель і натомість пропонує дійсно кращий варіант. Так, мені вже самій цікаво, що ж це за таке таємниче місце…

— Ну гаразд, — усе ж погоджуюся я. — Але я все одно хочу в Буковель. Не дарма ж я сюди приїхала. Тож якщо ти думаєш, що твоя пропозиція змусить мене відмовитися…

— Я запропоную нову, — хмикає Орест, вигинаючи брову.

— Тобі пропозицій не вистачить, Орест. Що за дитячий садок? — фиркаю я і, зітхнувши, відступаю від нього. — Я і сама поїду туди, якщо в тебе якась фобія щодо цього місця. Тож зробимо так. Ти тут, бачу, ще маєш справи, — кивком указую на гараж, — а я поїду сама. Я не маленька. А вже завтра вирушимо туди, куди ти пропонуєш… Окей?