Розділ 12.2

Декілька секунд я шоковано кліпала, але варто було Оресту поглибити поцілунок, як я… Я пропала. Застогнала, телефон впав кудись на ліжко, і я обхопила долонею чоловіка за потилицю.

Оговталася я, коли чоловік почав повільно роздягати мене. Або ж намагався, адже я швидко перервала ці його дії.

— Оресте, — видихнула я і відхилила голову назад, аби зустрітися з темним поглядом чоловіка.

Боже, та він просто їв мене ним. Я важко ковтанула та, взявши себе в руки, відсунулася від нього як могла.

— Тобі варто пригальмувати.

— Чому? — лунає мені у відповідь. Чоловік навіть і не збирається відпускати мене. — Ти не говорила мені це минулої ночі. І позаминулої також…

Я кусаю губу. Це дійсно так, але…

— І що? Ти що, кролик? Якщо так, то я ні. І я вже… У мене вже там усе болить, — випалюю я перше, що приходить на думку.

Але отримую лише посмішку чоловіка. Таку широку і задоволену, щоб його…

— Схоже, я перестарався, — хмикає чоловік і лише трішки відсторонюється, але не відпускає ногу, яка досі закинута на його стегно. Сам він спирається іншою рукою на подушку, підпираючи голову, та не відводить від мене погляду. — Тоді що будемо робити?

— Ну… — він так різко відступив, що я навіть розгубилася. А дійсно, що робити? Але вже в іншу мить я починаю згадувати, про що нещодавно розмірковувала, до того як він звабив мене. — У мене насправді є деякі ідеї.

— Я весь увага.

— Тоді відпусти мене, — кажу я та хочу забрати свою ногу.

— А це обов’язково? — хмуриться Орест.

Він що, приклеївся до мене.

— Та-а-ак, — шиплю я, та все ж вивільняюся. Сідаю на ліжко, схрещую ноги та дивлюся на чоловіка, який уважно стежить за оголеними частинами тіла. — Орест. Зосередься.

— Я дуже зосереджений, — промовляє Орест і не відводить погляду від моїх ніг.

Я кусаю губу, ледве стримуючи усмішку. А потім беру одну з подушок та, вдаривши нею Ореста, кладу собі між ніг, приховавши все, що цікавить Ореста, та сперши її руками.

Чоловік змучено зітхає, та все ж піднімає очі.

— Ну, так говори, що там за ідея, — говорить так, наче це я винна в тому, що він ніяк не міг зосередитися.

Я звужую погляд на чоловіка. А потім, закотивши очі, соваюся на місці, приймаючи зручніше положення, та починаю.

— Ти ж хотів, щоб я притворилася твоєю дівчиною?

— Ну так.

— Ось. Тоді це означає, що і ти маєш мені зробити послугу, якщо хочеш, аби її зробила я.

— Це логічно. Так що за послуга?

— Я деякий час веду невеликий блог. І так уже вийшло, що нещодавно в мережу потрапила зрада мого колишнього. Ну і, як ти зрозумів, мені треба взяти цю ситуацію під свій контроль. А це можливо лише, якщо…

— Якщо вмазати йому?

— Ну, це також. Але в мене є ідея ліпше. Мені потрібно вийти в мережу не ображеною, а щасливою.

— Ну так вийди і посміхнися.

— Ти не зрозумів. Мені треба, щоб мої підписники побачили, що це мене не зруйнувало. А єдиний вихід — показати, що в мене все добре і я не святкувала свято сама, ридаючи в подушку.

— Тобто…

— Тобто якщо ти хочеш, щоб я в майбутньому ще пограла в твою дівчину, зараз ти пограєш у мого хлопця. Щоправда, анонімно. Це ще більше розпалить цікавість у людей і…

— Навіщо мені грати роль твого хлопця, якщо я можу стати ним без ігор. Ммм? — питає чоловік і знову наближається до мене, але я вчасно встигаю закрити йому рота долонею, поки він знову не поцілував мене.

— Орисику, — оманливо-ласо звернулася я до нього, ледве відчутно провівши кінчиками пальців по його губі, відчувши, як він у ту ж мить напружився. — Я не зацікавлена в цьому, хоча мушу визнати, ти симпатичний. Принаймні не сьогодні…

Я повільно забрала руку. Орест більше не намагався поцілувати мене, але я помітила, як по його вилицях прокотилися жовна, коли я відкотилася від нього та встала з ліжка.

— Як ти мене зараз назвала?

— Орисик. А що? Тобі щось не подобається, Орисику?

— У мене є вже готове нормальне ім’я…

— Ну, то добре. Тоді лише я тебе так називатиму.

— Любиш знущатися з мене? — примружується він.

— Є трішечки, — яскраво посміхаюся, і захопивши з собою ще речі вибігаю з кімнати аби ліпше привести себе до ладу.

***

За дві години виходжу зі вбиральні і проходжу по дому в пошуку чогось або когось живого. Але, схоже, тут такою є лише я. Недовго думаючи, одягаю верхній одяг і виходжу на двір.

Крижане повітря огортає мене, і я щільніше закутуюся в куртку, підтягуючи комір до самого підборіддя. Падав невеликий сніг, і я ступаю далі, видаючи себе хрускотом снігу під чобітьми.

Я б сказала, що навколо панувала тиша, але за кілька миттєвостей пролунав шум. Я повертаю голову в напрямку звуку. Здається, я знайшла те, що мені потрібно…