Розділ 11

ОРЕСТ

— Вино чи шампанське? — встаючи з дивану, питаю я, розтягуючи губи у посмішці.

— Вино, — відповідає Мілана, знизуючи плечима.

Киваю та, мазнувши по ній поглядом, йду до кухні.

В одну руку беру пляшку, в іншу — верх ніжками келихи, та зверху декількома пальцями тарілку з нарізками. Ось так я і повертаюся до Мілани.

— Ого, та ти серйозно підійшов до справи, — хмикає вона, підсуваючись ближче до столика.

Я усміхаюся, типу мовчки кажучи: А то! Я завжди серйозний, крихітко.

Дістаю з кишені штанів штопор, який засунув, бо взяти його вже було нікуди. В декілька рухів відкриваю пляшку та розливаю по келихах солодке червоне. А поки я це все роблю, відчуваю на собі погляд дівчини. Вона взяла пальчиками нарізку шинки та їсть, не відриваючи очей від моїх рук.

— Прошу, — протягую один з келихів Мілані.

Вона, посміхаючись, приймає його. Я беру свій та сам вже сідаю боком, аби бачити її.

Неприпинно дивлюся, як вона підносить бортики келиха до губ, як злегка нахиляє голову разом з келихом та робить один невеликий ковток, куштуючи напій. Стискаю пальці на ніжці келиха, коли прослідковую за тим, як кінчик її язика ковзає по нижній губі, забираючи все до краплі…

Важко ковтаю та повільно видихаю. Вона зведе мене з розуму.

— Смачно, — повільно промовляє вона та кидає на мене погляд.

Господи… Я подумки лаюся та випиваю половину вина. Мені потрібно декілька секунд, щоб опанувати себе.

— То-о-о… — починає Мілана, і я повертаю до неї голову. — Ти вирішив провести Новий рік з друзями в готелі, аби не зустрічатися з колишньою?

— Щось типу того, — знизую плечима, закидаючи руку на спинку дивану.

Я змовчав, що причина ще була заметіль, в яку я не міг доїхати до будинку. І готель мого друга був якраз по дорозі.

— І часто ти так зустрічаєш Новий рік?

— Ти хочеш запитати, чи зваблюю я молоденьких дівчаток на Новий рік?

— В тебе думки якісь в горизонтальному положенні… — буркає вона.

— Поруч з тобою вони не можуть встояти, — тихо додаю я, нахилившись до неї.

Боже, як же мені подобається цей рум’янець на її щоках. Ловлю себе на тому, що роблю все, аби він не зникав. Або й став ще інтенсивнішим. Щоб вона не витримала та зірвалася прямо в мої руки…

Мілана затримує на мені погляд, поки не знічується та не відводить його. Прочистивши горло, вона судомно робить ковток вина, наче намагається втамувати той жар, що поширюється по нашим тілам. І, схоже, лише я розумію, що його вже нічого не стримає. Просто в один момент кран зірве, і ми потонемо в пристрасті.

Дихання Мілани помітно поважчало та почастішало. Я бачив, як різко здіймаються її груди, і як у погляді з’являється те відчайдушне бажання втекти. І тут Мілана різко підвелася, хитнулася на мить і пішла до тераси.

Та раптом у мене всередині все стиснулося від злості, коли я помітив, що вона босоніж підходить до скляних дверей. Після чого Мілана відчинила їх та ступила на сніг голими ногами. Я здригнувся, немов відчув, як холод вмить вдарив по її тілу, а потім почув короткий вдих з її вуст.

І тут мене переклинило.

Я дістався до неї за секунди. Схопив, підняв, ривком потягнув назад у тепло. Шкіра під моїми долонями була гаряча, а від снігу на ступнях дівчини дрижаки брали. Я затягнув її всередину і ногою штовхнув двері, замкнувши їх.

Розвернув її до себе. Мілана здригнулася, коли я різко притиснув її спиною до скла. Воно було крижане, я відчув це навіть через її тіло. Її подих збився ще сильніше, а мій став важчим. Я нахилився ближче, майже торкнувся губами її шкіри, і мене обпекло власне дихання.

Контраст холоду за її спиною і жару між нами бив по нервах.

Я стиснув щелепу.

— Обморозити ноги хочеш? — вирвалося з мене грубо.

Незрозуміла злість буквально перекосила мене. Я дивився їй в очі, намагаючись втримати контроль, але це вдавалося погано.

Мілана підвела на мене широко розплющені очі. Дивилася не відриваючи, поки я важко дихав та стискав її в руках. Не даючи їй знову вислизнути та обморозити собі ще дещо. Вона ж непередбачувана.

І саме тоді вона зробила те, чого я теж не очікував.

Мілана піднялася навшпиньки й притиснулася губами до моїх.

Я в ауті…

МІЛАНА

Якби це зараз не звучало клішовано, мені здавалося, що весь світ завмер у цей момент. Ну, моє серце так точно.

Я заплющила очі, не бачачи виразу обличчя чоловіка, а він, натомість, ніскілечки не рухався, не даючи мені жодного знаку, як ставиться до мого імпульсивного вчинку.

Два повільних удари серця.

І воно раптом болісно стиснулося, коли від Ореста так і не надійшло жодної реакції.

Я відсторонилася, опустилася на п’яти, розплющила очі й втупилася в його груди. Ця його німа відмова протрезвила мене більше, ніж крижаний сніг. Він же тільки-но говорив таке… Пропонував таке… А тепер? Що, дає задню?