Розділ 9

МІЛАНА

Ситуація за столом була дещо напружена, але з погляду Ореста я бачила, що все йде так, як потрібно. Та й напружена вона була здебільшого через його колишню.

Я взагалі не розуміла, як його батьки дозволили їй сюди приїхати та, тим паче, в чомусь допомогти. Тож вона мене дуже дратувала, як і я її. Вона ж точно очікувала іншого, коли прийде, а тут бац і все пішло коту під хвіст з моєю появою. Але щось я з кожною хвилиною, дивлячись на холодне ставлення Ореста до неї, розуміла, що навіть якби мене не було, у цієї жіночки жодного шансу не було.

— Так, коли ви їдете? — питає Орест, коли ми вже деякий час, доївши більшість страв, сидимо.

— А що, вже хочеш, аби ми поїхали, щоб залишитися наодинці? — усміхається Василь Ігорович і отримує по плечах від дружини за такі натяки.

— Василю. Вони просто втомлені. І ми дійсно затрималися, нам ще їхати. Тому давай йди заводь свою тарахтілку.

— Дивись, щоб я не переплутав і іншу тарахтілку не завів…

— О ти ж… Телепень старий, — прошипіла жінка, б’ючи його рушником, поки той встає, сміючись, та одягає куртку з шапкою.

— Тоді ви теж не сидіть, а то знаю я вас, жінок… Внуча, підеш зі мною до машинки?

— Піду, — активно киває дівчинка, сидячи в Ореста на колінах. — Тату, можна?

— Звичайно, сонечко, якщо обіцяєш не забувати нашу розмову. Менше гаджетів.

— І тоді ти купиш мені ляльку, — киває вона.

— Куди я дінуся, моя ж доця слухняна буде, — посміхається чоловік та цілує дитину, після чого допомагає їй встати та відводить, аби одягнути.

І якось так ми в дівочо-жіночій компанії залишаємося на самоті…

— Ну що ж, треба і нам вдягатися. Катю, давай ходімо, — промовляє жінка, встаючи та кидаючи на колишню невістку погляд.

— Ви йдіть, Тетяно Петрівно, я прямо за вами, — киває вона, і я відчуваю щось не дуже добре.

Схоже, зміюка хоче на кінець ще отрути бризнути.

— Ну як знаєш, — киває вона та відводить очі до мене. — Було приємно познайомитися, Мілано…

— Мені також, — киваю я та теж встаю.

Але нікуди не йду, відчуваючи на собі погляд цієї Каті. Повертаю голову, дивлячись униз, коли вона сидить, закинувши ногу на ногу, та оглядає мене цього разу прискіпливіше.

— Ну все зрозуміло, — каже вона, криво усміхаючись.

— Поділитеся?

— Мені зрозуміло, чим ти так зацікавила мого Ореста, — чітко та ласкавим голосом каже вона, дивлячись мені прямо в очі. І що цікаво, у її погляді немає сумнівів, а лише холодна впевненість.

— Так, може, він не ваш, якщо його змогла зацікавити я? — відповідаю спокійніше, ніж почуваюся.

— Не мели дурниць, дівко, — пирхає вона гадючим голосом і встає, випрямляючись. Дивиться на мене згори донизу, підкреслюючи свою перевагу. Я машинально вирівнюю спину.

— Хіба я? Це ви сказали, — додаю тихіше, але твердо.

— Я знаю, що я сказала. Звичайно ж такого чоловіка, як Орест, зацікавила молоденька дівчинка, мабуть, ще й невинна була, — вона робить паузу, насолоджуючись словами. — Але ніхто не залишається біля таких, як ти, довше, коли поруч сім’я. Дружина та дитина. Ти лише короткий відрізок нашого життя.

Я ковтаю, відчуваючи, як пульсує в скронях.

— Я відчуваю, що мушу вам нагадати, Катерино, що ви колишня дружина, — промовляю я, не відводячи погляду.

— В кожній сім’ї є сварки та темні часи. Але це не відміняє того, що вони сім’я. Орест мій. Затям це, дівчинко, коли збиратимеш речі, — шипить вона мені прямо в обличчя.

Я усміхаюся ледь помітно.

— Дякую за пораду. Але вона не на часі. Адже цієї ночі, як тільки ви вийдете за ці двері, мені буде не до зборів. Думаю, ви знаєте, який Орест ненаситний. Ні на хвилину не відпустить…

— Ах ти ж стерво мале… — вона робить до мене крок, і я інстинктивно стискаю пальці, вже очікуючи, що зараз вона вчепиться в моє волосся. 

Серце глухо б’ється десь у горлі, а спина холодніє. Я навіть не встигаю відступити, як за спиною Каті різко з’являється Орест.

— Дякую, що нагадала, як тебе звати. Всі вже в машині. Тому пішла геть, — чітким і сильним голосом каже чоловік, підходячи до мене та обіймаючи за плечі. 

Його рука сильна й тепла. Я видихаю, дозволяючи собі на мить спертися на нього.

Катя здіймає на нього очі, повні злості. Вона сканує нас разом, наче ми одна картина, яка її бісить.

— І не соромно було перед донькою виставляти цю ляльку? Як довго ти з нею, аби ось так… — її губи кривляться, а слова сочаться отрутою.

— Тебе не повинно хвилювати жодне з цих питань, — Орест навіть не підвищує голосу. — Ти не та, перед ким хтось має відповідати. І наші стосунки з Настею не твоя справа. Ліпше займися її розвитком. Вона сьогодні не відлипала від планшета.

Я відчуваю, як напружуються його плечі. Він ледве стримується.