Розділ 8

МІЛАНА

Тепер я справді була розгублена. Все сталося так швидко… Раз — і я в домі професора, з яким переспала. Два — і я дівчина професора, яка познайомилася з його батьками, дитиною та ще й колишньою. Три — і я переїжджаю в кімнату професора і, можливо, навіть спатиму з ним цієї ночі ще раз… І все це за годину.

Як таке можливо? Та дідько його знає. Я вже ні в чому не впевнена.

Виходимо ми з кімнати Ореста разом, тримаючись за руки, прямо на кухню, де його родина. Майже… Катерину я не вважаю родиною. Вона помилка, яка впала на голову мені і Оресту. І я допоможу йому її позбутися. Не хочу, аби вони колись знову були разом… Не тому, що я збираюся бути з ним. Ні, це просто на один день, ну може два або три… Як би там не було. Поки я тут, вона його не отримає.

Як тільки ми з’являємося у вітальні, суміщеній з кухнею, перед нами відкривається картина. Батьки Ореста про щось сперечаються, Настя сидить за планшетом, щось дивлячись у ньому, а її мати щось робить біля відкритого холодильника.

І всі вони різко, крім дитини, припиняють свої дії та повертають голови до нас. Я сильніше стискаю долоню Ореста, і він міцніше стискає мою.

— Ооо, сину, ви вже тут… — першою схоплюється його мати, нерішуче кидаючи на мене погляд. Схоже, вона так і не звикла…

А ось її чоловік Василь широко посміхається та робить до нас крок.

— Ви так швидко втекли, що я навіть розгледіти не встигнув вас, — каже чоловік та зупиняється біля сина, дивлячись на мене. Щось киває собі та кладе руку на плече Ореста. — А вона красуня, сину, чого ж ховав від нас?

— Того, що знаю, що красуня. Ще вкрадуть, — усміхається Орест та відпускає мою руку й обхоплює мене за талію, обіймаючи.

Його батько пирхає та, двічі хлопнувши Ореста по плечу, відходить.

— Давайте за стіл, твоя мати вже майже усе зробила…

— Ходімо, — шепоче мені в скроню чоловік та підштовхує за собою.

Я кусаю губу та підходжу з ним до столу. Він відсуває мені стілець та пропонує сісти. Та ось з іншого боку одразу сідає його колишня.

— Щось у тебе в холодильнику було порожньо. Твоя нова пасія не хазяйновита…

— Рота прикрий, — тихо каже Орест, не привертаючи уваги батьків та дитини, але дивує мене таким тоном. Я ніколи не чула його таким…

Катя трохи червоніє та відвертає голову, свідомо ігноруючи мою присутність. Василь тим часом сідає навпроти нас, збоку від внучки, та гладить її, повертаючи голову до Ореста.

— Коли приїхав? Ми лише сьогодні дізналися, що ти зі столиці повернувся, — промовляє чоловік.

— На днях, — коротко відповідає Орест.

— Ви там і познайомилися? — запитує він та повертає до мене голову.

— Так. Ми приїхали разом, якщо тебе це цікавить.

— Тому ти і не приїхав до нас… — киває той та краєм ока дивиться на колишню невістку, а потім на мене. І раптом підморгує.

Я злегка здіймаю брову і не встигаю усвідомити, як він починає закидати мене різними питаннями: скільки мені років, де працюю і всяке таке… Я дещо розгубилася, коли він запитав, як я ставлюся до рибалки.

— Тату… — зітхає Орест.

— А що? Хочу ж я познайомитися ближче з милою Міланою.

— Все нормально, — швидко промовляю я, кидаючи погляд на Ореста. — Я в дитинстві часто з дідусем ходила на рибалку. Тож я дещо розумію…

— Правда? А чому зараз не ходиш?

— Тату…

— Коли мені було п’ятнадцять, він помер. І тоді якось не було з ким… — усміхаюся я, опускаючи голову. Мені досі було важко говорити про дідуся, але я завжди усміхалася, аби не показувати цього.

Та все ж я відчула, як навколо стало тихо, і повернула голову до Ореста, який дивився на мене надто уважно.

— Щось не так? — питаю я тихо.

Орест хитає головою та лише мовчки кладе долоню на мою, що лежала на колінах під столом. Я завмерла та втягнула повітря ніздрями, не відриваючи від нього погляду. Цей момент був… дещо іншим, ніж ті, які були між нами донині. Більш сакральним.

— Мені шкода, — промовив Василь, чим привернув до себе мою увагу.

Я зітхнула та ширше усміхнулася.

— Все гаразд. Я рада згадувати свого дідуся. Він був класним…

— Ну якщо він рибалив, то це очевидно. Ти давай вмовляй Ореста та їдь до нас на декілька днів. Я відведу тебе до нас на ставок, там повно риби. Що скажеш?

Я лише киваю.

— Дякую за запрошення. Ви дуже ласкаві…

— Ну а чого не бути таким. Рідко зустрічаєш молоду дівчину, яка не бридиться живою рибою.

— А такі є?

— Ох, є, дитинко, — пирхає він, і я разом з ним.

— Так, хватить про рибу говорити. Краще допоможіть мені з закусками і чаєм… Катю, ти можеш?

— Тетяно Петрівно, ви ж знаєте, в мене свіжий манікюр…