Розділ 7

МІЛАНА

Орест, не зупиняючись, повів мене в бік кімнати, та ось зайшли ми в не мою. Це була сусідня до моєї, і, схоже, вона була чоловіча. Лише зачинивши двері за нами, коли ми опинилися всередині, я, отямившись, вирвала свою руку з його.

— Що це, в біса, тільки що було? — випалюю я.

— Тихіше, тебе можуть почути, — наполегливо промовляє Орест, повернувшись до мене всім корпусом.

Це трішки змусило мене розгубитися, адже він досі був напівголий. Але змусила себе дивитися лише на його обличчя, вперто уникаючи усього іншого тіла. Мене не хвилює воно… Мене не хвилює він. Зовсім!

— Тобто там я повинна була мовчати, і тут тепер повинна себе тихо поводити? А ти будеш мною командувати? Так виходить?

— Ти перебільшуєш, я просто попросив…

— Та невже? А мені здалося, що це ти загрався. Яка тобі ще дівчина? Те, що ми переспали, це…

— Та невже? — перебиває мене чоловік та робить ще крок до мене, стаючи впритул. Я нервово ковтаю, ледве стримуючись, аби не відступити. — Ти дуже правдоподібно цілувала мене всього п’ять хвилин тому, аби говорити, що ти не моя дівчина.

— Ти застав мене зненацька! Я навіть не зрозуміла, що сталося, — видаю я перше, що приходить в мою голову.

— І не зрозуміла, коли твої ноги обхопили мене та притискали до себе, теж?

Я прочиняю рота, але не знаю, що казати. Бо все, що скажу, він поставить проти мене. Ось так я знову загнала себе в глухий кут.

— Я не відповідатиму на це питання. А ти мусиш мені пояснити, що то було на кухні тільки що.

Орест ще з кілька секунд дивився на мене, а потім, видихнувши, промовив:

— Мені потрібно, аби вони думали, що ти моя дівчина і у нас все серйозно.

— Ти не можеш це говорити всерйоз.

— Саме так я і говорю.

Я мовчу, хмуро дивлячись на Ореста. А що говорити в таких ситуаціях?

— Але навіщо це тобі? Тим паче… Та жінка, вона…

— Катя, моя колишня дружина, яка нещодавно захотіла повернути мене. А коли вона зрозуміла, що я цього не хочу, почала вплітати в це дитину та моїх батьків. І саме через це я не хотів святкувати з сім’єю, бо вона там була. Але… Це її не зупиняє.

— І ти хочеш, аби я її зупинила?

— Я хочу, аби мої батьки зрозуміли, що я її вже не покохаю. Аби побачили, що в моєму серці вже інша. Тоді вони не будуть їй допомагати.

— І ти думаєш, вони повірять в це все?

— Повірять, — без єдиного сумніву відповідає він. — Так ти підіграєш?

Я кусаю губу, не наважуючись щось відповісти. Все ж я б не хотіла зустрічатися з чужими людьми й вдавати щось. Особливо мені неприємна ця особа, Катя. Та й дитині брехати не хочеться, але… Ще більше я не хочу, аби її мати грала почуттями інших. Не хочу, аби вона і пальцем торкнулася Ореста. Ця думка просто розриває від гніву.

— Добре. Але лише сьогодні. Тому в твоїх же інтересах зробити так, аби вони не затрималися тут.

Орест широко усміхається та киває.

— Не переживай за це. Тоді нам потрібно одягнутися та вийти, аби ти познайомилася з моїми батьками та донькою.

— Мене не дуже радує думка обманювати твою дочку.

— Це не буде обманом, — раптом говорить він та торкається долонею моєї щоки.

Я боялася питати, що Орест мав на увазі, і, мабуть, тому просто стояла та мліла від його дотику. Погляду. Близькості…

— Я… Нам треба одягнутися, — нагадую йому через дві хвилини.

— Так. Треба, — киває він, не відриваючи погляду. Та зрештою він все ж відривається від мене та відступає.

— Тоді я піду, — нерішуче промовляю та роблю два кроки в бік дверей.

— Зажди, — раптом зупиняє мене Орест, і я здивовано здіймаю брови, повернувши до нього голову, після чого він додає: — Якщо ти вийдеш через ці двері, тебе можуть помітити. І тоді ніхто не повірить, що ми пара, якщо в окремих кімнатах.

— І як ти тоді пропонуєш мені вдягнутися, якщо усі мої речі там?

— Є спосіб зробити це непомітно, — каже він і потім несподівано тягне за собою. — Ходімо.

Я спантеличено йду в інший бік кімнати, а потім лише шоковано витріщаюся, коли він відчиняє двері до ванної кімнати… Тієї, що біля моєї кімнати…

— Кімнати сумісні через ванну, тож ти можеш непомітно увійти та вийти.

— Почекай! Тобто це означає, що ти теж можеш увійти, коли я приймаю ванну? — шоковано витріщаюся на нього.

І тепер чоловік усміхається хижо, з натяком на те, що може… О матінко…

— Можу, — киває він.

— А замок… — важко промовляю, глянувши на двері.

— Його немає. Тож йди одягайся та приходь назад, — каже він та зачиняє двері, залишаючи мене саму в ванній.

Стою, кліпаю з кілька секунд та швидко зникаю в кімнаті, наче боюся, що він вирішить вийти та… Та що? Знову поцілувати?..