Розділ 3

Перепрошую за затримку. В мого котика зараз погіршилося здоров'я (два дні тому були дві операції - ледве врятували) тому я не була в силі писати щось. Тож буду вдячна за ваше розуміння)

---

МІЛАНА

Розплющивши очі, я мить нічого не розумію. Лише те, що ниє голова, і, поворухнувшись деякими частинами тіла, до мене доходить, що не лише вона…

Декілька разів повільно покліпавши, я вмить повертаюся спогадами в ніч. І варто мені все пригадати, як тіло спалахує. Але цього разу не від бажання, а від сорому.

Різко підхопившись з ліжка, я опускаю голову. Гола. Зовсім гола… Очі розширюються, коли на внутрішній стороні стегна видніється пляма. Дідько. Ооо дідько.

Я переспала зі своїм професором. І не один раз…

Схопивши кінець ковдри, я намагаюся прикритися нею, як можу. Очима шарю по кімнаті, в якій знаходжуся, та нікого немає. Я сама. І мені стає легше. Я не була готова ще раз зустрітися з ним. Не зараз. Ніколи.

Це ж що мало мені вчора стрільнути, аби таке вдіяти. Ладно переспати один раз. Але… Якщо моя пам’ять мене не підводить, я таке вчора витворяла. О лишенько.

Вставши з ліжка, я починаю шукати речі. Але ми почали не в кімнаті, тож треба йти далі. Підбираючи свої речі, я дякую всім і всьому, що вони цілі. Не звірі ж ми були прямо, аби щось порвати… Ладно, все ж дещо тріснуло. Але Бог з ним, і без білизни вийду. Ось колготами… Господи.

Натягнувши сукню, яка, слава Богу, була довжини міді, я беру білу сумочку та, озирнувшись востаннє на номер, повагавшись, вибігаю. Як тільки він дізнається, з ким провів ніч, не буде так, як був… Тому немає чого чекати його чи що там ще роблять дівчата після ночі з незнайомцем (і не важливо, що я його знаю). Для нього я, скоріше за все, дівка на одну ніч, яка віддалася з руками і ногами або тим, що між ними.

Закусивши губу, я зачиняю двері та швидким кроком іду до рецепції на першому поверсі.

Там мене зустрічає заспана, але більш зібрана, ніж я, адміністраторка Анна.

— Добрий ранок, — киваю я.

— Добрий, ви перша, хто вийшов… — киває жінка, і я помічаю її здивований погляд.

— Ну ви ж казали, що зранку мені допоможете. Ось я тут… — кажу і важко зітхаю після цих слів. Немов у перегонах змагаюся. Але це так і є, по суті.

Озираюся в бік ліфта і сходів, аби впевнитися, що за мною ніхто не йде.

— Так, звичайно, — киває вона. — Наш водій Семен вас підвезе, куди треба, але…

— Але? — нервово питаю я.

— В мене буде до вас пропозиція. Мій добрий знайомий здає подобово будинок…

— Мені підходить, — різко кажу я, ще раз озираючись назад.

— Оу, тоді Семен вас довезе, а я напишу, щоб вас там вже чекали. Гаразд? — питає вона та теж поглядає туди, не розуміючи, чому я постійно дивлюся назад.

— Так. Звичайно, — киваю сильніше й уже хочу йти до виходу, як мене спиняють.

— Заждіть… У вас на обличчі…

— Що? — питаю я, зиркаючи на Анну.

— Ваша помада. Мабуть, ви вчора забули стерти макіяж.

Мої очі розширюються, і я ледве не б’ю себе по обличчю. Я навіть у дзеркало не додумалася глянути.

— Господи, — видихаю я й намагаюся хоч щось витерти. Та без потрібних засобів це неможливо.

Анна розуміюче посміхається, допомагає принести речі з гардеробу та саджає мене в машину з водієм. Подякувавши їй, ми їдемо. Лише коли ми минаємо кілька десятків метрів, я заспокоююся.

Та, ловлячи на собі погляди водія, швидко дістаю косметичку. Ледве не лаюся, коли бачу у відображенні маленького дзеркальця своє обличчя. Знадобилося з десяток спонжів, аби стерти з себе все. От лише засоси не вдалося. Так, у мене на шиї їх штуки дві. А з моєю сукнею то не сховаєш. Залишається лише підтягнути білу шубу ближче до шиї.

Зробивши легкий макіяж, ми вже встигаємо доїхати до потрібного місця.

— Приїхали, — каже водій, зупиняючись, з’їхавши трохи на узбіччя.

Я насупилась, оглядаючи лише засніжені дерева по обидва боки дороги.

— У якому сенсі? А будинок де? — питаю я спантеличено.

— Мені звідки знати, пані? Ось це, мабуть, до вас, — киває чоловік у бік, де я бачу, як швидко наближається чоловік по стежці, що веде на гору й яку за деревами та снігом майже не видно.

— Прекрасно, — бурчу я.

І де цивілізація? Ну, я ще не жила посеред лісу, звичайно.

Все ж виходжу назовні, де хлоп’ями спадає сніг. Киваю водієві, який дає мені валізу та бажає гарних свят. Ага, щось я у цьому починаю сумніватися.

— Ви Мілана? — питає Роман, широко усміхаючись мені.

— А ви ще когось чекаєте? Мені не казали, що будинок посеред лісу, — наїжджаю на нього, сильніше замотуючись у шарф.

— Пані, що ви таке говорите? Яке посеред лісу — зовсім збоку. Зате який краєвид і тиша. Ваш не тільки дім буде, а й уся територія біля нього, — говорить Роман так, наче я в лотерею виграла.