Розділ 2

МІЛАНА

Ну звісно, перед новорічною ніччю вільних номерів не буде. Супер. Ще й заробила жалісливі погляди персоналу. Чудово. 

Беру телефон, аби замовити таксі, але в останній момент не натискаю на застосунок, згадавши слова Ореста. Закочую очі, зітхаю.

— Пані Мілано! — окликає мене голос якоїсь жінки.

Я обертаюся. До мене швидким кроком наближається жінка років тридцяти. Темне волосся, випрямлене каре та приємна посмішка.

— Так? — питаю я, здіймаючи брови.

Мені зараз скажуть покинути готель? Я ж не знімаю тут номер… Не хочеться ще й поза жалості отримати принизливе прохання піти. Тож я кажу про це першою:

— Не переймайтеся. Як тільки я знайду таксі, я покину готель…

— Що ви! — охає жінка, шоковано розкривши очі. — У таку годину ви не знайдете тут нічого. Та й якщо знайдете, провести такий момент року в машині — найгірше, що може трапитися.

— Ну не найгірше, — усміхаюся. — Гадаю, приїхати до хлопця через пів країни, аби застати його з найліпшою подругою та опинитися на вулиці — ось це найгірше. А машина… це ще щастя.

Жінка стискає губи та з розумінням усміхається мені.

— Не варто через такі моменти позбавляти себе інших хороших. Ми, на жаль, не можемо допомогти вам із номером, але ресторан буде відкритий усю ніч, і ви зможете там провести час. А зранку ми знайдемо вам транспорт та допоможемо з житлом. Вас таке влаштує?

— Ооо, навіть дуже, — приголомшено киваю. — Я вам дуже вдячна.

— Нема за що. Моя робота, аби кожен наш відвідувач покидав готель з усмішкою на обличчі.

— У вас це виходить, — усміхаюся я.

Адміністраторка Анна повела мене до гардеробної, де я змогла залишити свої речі, і залишитися в одній червоній сукні з відкритими плечами та білим бантом на грудях. Після чого вон особисто провела до ресторану. Сівши за столик, я вперше за останні пів години змогла видихнути. Не новий рік мрії, але й не жахіття. Бокал просеко та шматочок тортика роблять будь-який вечір прекрасним.

Ресторан просторий. Більша частина виділена під танці, але й столиків вистачає. Новорічна музика огортає весь зал і додає потрібної атмосфери.

На годиннику — через пів години північ. Усі вже, здається, готові зустрічати його. А я… я просто сиджу, поки кожен, навіть персонал, з кимось у парі. Не самотній, як я. Тут лише я сама. І це розуміння не надто підіймає настрій. Тож на одному бокалі просекко я не зупиняюся.

За двадцять хвилин я вже повністю розслабляюся та забуваю про все, що сталося. А точніше, вже не беру це настільки до голови. Вважаю, що це мій такий подарунок. Хіба ні? Новий рік у красивому теплому місці, повному випивки. Позбавилася мусора зі свого життя. Та… та ще й особисто познайомилася з шикарним чоловіком. У якого закохана половина універу. Жіноча, звичайно. І я не була однією з них. Не була… Чому в минулому?

Я хіхікаю від цих думок у бокал, відчуваючи, як тіло наповнюється теплом та тремтінням… Аж раптом лунає голос, який змушує мене завмерти, а кров прилити до щік.

— Що тебе розсмішило?

Я різко розплющую вже напівзаплющені очі та здіймаю голову високо, аби зустрітися поглядом з… Його. Орест. Справжній Орест, а не з моїх думок, стояв прямісінько переді мною. У тому ж самому одязі, за яким я ховалася та торкалася. Його долоні були заховані в кишенях штанів, і посмішка досягала не лише вуст, як в університеті, а й очей. Це змушувало серце битися швидше й гулкіше.

— Охх, Оресте… що ви тут робите? — з вихопленим подихом питаю я, навіть не встигаючи якось усвідомити ситуацію.

— Мене друг покликав зустріти новий рік, тут, — каже він і на кілька секунд спрямовує погляд убік, але я встигаю зловити цей напрямок.

 Бачу велику компанію з красивими дівчатами, одна з яких надто уважно дивиться на Ореста та солодко посміхається. В горлі стає клубок. Звичайно ж, він не сам… Та Орест знову повертає до мене свою увагу. 

— Тож… а ти? Тобі успішно вдалося знайти номер?

— Ем, так. Не переймайтеся, — хитаю головою, аби також прийти до тями. 

Він професор, і я не маю мати до нього жодних намірів чи бажань. Він професор, а я студентка… Сказавши це собі двічі, я усміхаюся Оресту. 

— Бажаю вам гарно зустріти новий рік. Була рада познайомитися, Оресте, — усміхаюся та салютую бокалом.

Але у відповідь отримую лише мовчання. Орест трохи хмуриться і продовжує стояти, аж раптом дивує мене, сідаючи поруч. Подих перехоплює від раптової близькості. Його тіло було всього в кількох сантиметрах від мого.

— Що ви?..

— Ти побажала мені гарно провести новий рік, я це і роблю.

— Але… ваші друзі…

— Там лише один друг, всі інші просто компанія. Він зрозуміє і не буде тримати образу, щойно побачить, що я з тобою.

Зрозуміє? Стоп… Він що, відверто підкатує до мене? Господи… Мої щоки в мить стають червоними, і я відвертаю погляд, бо згорю.

Орест у цей момент підкликає офіціанта та замовляє собі напій, декілька закусок і ще щось… Я не можу почути через гул у вухах.