Розділ 1

МІЛАНА

Я вилетіла з уже бридкого мені номера готелю в коридор. Червоний килим пом'якшував стукіт моїх підборів, але в мені клубилася така злість, що здавалося, навіть так мене чує весь готель.

— Мілано, зажди! — лунає позаду голос Влада, вже як хвилину свого колишнього.

Я з силою стискала телефон, на який засняла зраду свого хлопця та найліпшої подруги Василини. Називається, хотіла зробити сюрприз. Вмовила його відсвяткувати з друзями, а я типу буду з родиною в селі Новий рік зустрічати. Спеціально їхала в ці гори, аби все вийшло ефектно, а вийшло он як… Сюрприз для всіх…

І як вдало виявилося, що це була пряма трансляція. Можливо, я б мала соромитися, що така частина мого життя висвітлилася на загал, але дещо мене радувало. Зрадників ненавидять більше.

Але навіть така помста не робить мене по-справжньому щасливою. Мені потрібно дещо більше, аби позбутися цієї люті.

— Провалися в пекло, Левицький! — ричу я, не зупиняючись.

— Зупинися… Прошу, — говорить він уже цього разу голосніше.

Тож, коли раптом чоловіча рука обхоплює мою, я, не роздумуючи, вліпляю йому ляпаса. Обличчя хлопця відхиляється набік від сили мого удару. І за пару секунд уже з'являється червона пляма.

— Не смій мене торкатися! — ричу я, вириваючись з рук Влада, але не виходить. Судома проходить по вилиці хлопця, і він повертає до мене погляд. Розлючений. Якби я не була така ж розлючена, то злякалася б.

Я стискаю губи, коли рука Влада починає робити боляче.

— Ти зараз заспокоїшся та повернешся в номер, де вислухаєш мене та Василину, та запишеш сторіс, де говориш, що це все був пранк. Інакше…

— Інакше що? Вдариш? Ти тільки спробуй, і завтра ти станеш не лише зрадником, а й насильником…

— Та я тебе су…

— Ви що, студенте Левицький? — раптом лунає позаду нас новий голос. Знайомий, від якого Влад змінюється в обличчі.

Не встигаю я обернутися, аби зрозуміти, хто це, як чиясь чоловіча рука, сильніша за Владову, тягне мене назад. Не спричиняючи болю. Усвідомлюю, хто це, коли опиняюся за його спиною.

Мої очі розширюються. Та це ж Орест Володимирович, якщо коротко професор Черн… Він валить більшу частину групи, якій не щастить потрапити під його керівництво. А Влад саме в нього і вчиться… І тепер Орест Володимирович тут… Переді мною, у буквальному сенсі захищаючи мене від Влада. Це що, сон?

— Оресте Володимировичу? Що ви тут робите?

— Тут, студенте, я задаю питання, а ви відповідаєте, — відрізає чоловік.

І Влад замовкає, хоча і з жовнами на вилицях, та переводить погляд на мене. Такий, від якого я мала би затремтіти. І якби я була з ним сам на сам, то дала би в ніс. Та я тут не сама, а за спиною справжнього чоловіка, і неважливо, що він викладач… Він чоловік. А дівчина… в біді.

Тож я знаходжу в собі страх і слабкість та ховаюся за спиною чоловіка й згрібаю пальцями його піджак. Чоловік завмирає від мого руху чи дотику.

— Я не почув вашу відповідь, Левицький. Що ви збиралися зробити з юною дівчиною?

— Нічого я не збирався, — випалює роздратовано Влад. — Ми просто посварилися і самі можемо з цим розібратися.

— Мені, навпаки, здалося, що ця дівчина не хоче з вами «розбиратися».

— Та це ж дівчата! Вони кажуть одне, а насправді хочуть іншого…

Я міцніше стискаю піджак чоловіка, підгинаючи губи зі злості. Ах же ти падло! Та Орест, схоже, читає цей рух по-іншому.

— Ви хочете з ним розмовляти? — раптом питає викладач, повертаючи до мене голову.

І хоча він навіть на мене не дивиться, мій подих застрягає лише при одному погляді на його профіль. Ніс, губи, щетина на підборідді… Усе це було ідеально мужнім… Орест і близько не рівня тим, з ким я звикла спілкуватися. І тому раптом хочеться більшого. Не просто дивитися, а й торкнутися.

— Ні, — тихо, але чітко відповідаю я тремтливим голосом.

Чоловік на мить застигає та знову спрямовує на Влада погляд.

— Ви, Левицький, чули її відповідь. Вона чітка і не має іншого підтексту. Тому раджу розійтися нам лише на першому попередженні, а ви знаєте, другого я нікому не даю, — закінчує чоловік, і так, що в мене аж мурахи по шкірі проносяться.

Охреніти… Оце чоловік! Ледве рота не розкриваю.

— Окей, — шипить Влад, після чого я чую кроки, що віддаляються, а потім стукіт дверей.

Ми ще стоїмо так декілька секунд. Чоловік не рухається і, схоже, пропалює кінець коридору. А я не можу відірватися від його потилиці, яка теж красива… В університеті мені не вдавалося його розгледіти, бо ми майже ніколи не перетиналися. І ось я тут і зараз прямо на крок позаду нього.

Та все ж цей момент зникає, і чоловік робить крок уперед, від чого я змушена відпустити його піджак.

— Дякую, — промовляю я, злегка опустивши голову, коли чоловік повертається до мене, але погляду не ховаю, спостерігаю за ним з-під вій.

Чоловік мить дивиться на мене. Наче вперше бачить і хоче роздивитися. Але… Схоже, він і дійсно мене не бачив, в нашому універі надто багато дівчат, аби він кожну запам’ятовував. І не назвав він мене студенткою. Тож… Може, він і не знає, що я студентка в його університеті? Цей факт дещо позбавляє деяких рамок та додає розкутості моїм відчуттям.