Розділ 3

— У якому сенсі? — питання виривається з моїх губ гулким видихом.

Дивлюся на його груди, що важко здіймаються, на зіщулені очі, на долоні, що стиснулися в кулаки. Він робить крок, і я втискаюся попереком у стільницю, перелякано витріщаючись та розуміючи, що немає нічого під рукою, аби захиститися.

— Не підходьте, — і щось у моїх словах і погляді було, адже чоловік зупинився.

Його щелепа стиснулася так сильно, що заходила жовнами. Він важко і роздратовано видихає. У цьому звуці чується ще й втома, але я не зациклююсь на цьому, коли він промовляє наступні слова:

— Знаєш, навіть не питатиму, як ти, біса, опинилася тут. Я даю тобі десять хвилин, щоб тебе тут не було. Час пішов…

Я не рухаюся, намагаючись зрозуміти його слова. Але він повертається і хоче піти, ось так, не даючи мені й слова сказати. І це мене розлючує та відключає інстинкт самозбереження.

— А мені ось дуже цікаво, як ти опинився в домі, за який я заплатила великі гроші. Хоча, мабуть, мала би й менше, дивлячись на те, в якому, тільки Богу знати, гірському відлюдному місці воно знаходиться, і щоб вийти до людей, я маю спускатися вниз, думаючи, чи не зустріне мене якийсь вовк. Тож мені цікаво, як невихований чоловік, схожий на лахмате непорозуміння в два метри, опинився переді мною.

Чоловік завмер, вислухавши мій потік слів. Коли я рвано дихала, хапаючи кисень, він, наче хижак, повільно повертається до мене. Його звужені очі зустрічаються з моїми розгніваними.

— Я не давав дозволу звертатися до мене на «ти», — повільно промовляє, чітко вимовляючи кожне слово. І саме зараз я помічаю, що з його акцентом щось не так, але ця думка довго не затримується.

— Я теж тобі не давала цього дозволу, — кажу я, схрещуючи руки на грудях у нестримному бажанні захиститися від цього погляду — настільки гострого й небезпечного, як і притягуючого.

— Тобто я повинен звертатися на «ви» до малолітньої дівки, яка увірвалася в мій дім без мого відома?

І сказав він це так, що все здавалося розумним. Але якби він підібрав інші слова, реакція була б не такою бурхливою.

— Так! Якщо ти хоч трішки маєш манер, які ти за свої сорок років повинен був би набратися. Як прикро, що малолітки мають набагато більше людяності, ніж старше покоління.

Він аж завмирає, впиваючись у мене приголомшеним поглядом.

— Як прикро, що в такому молодому віці такий поганий зір. Мені не сорок.

— Ну, мій ідеальний зір не винен, що твоє обличчя настільки зморщене, що я сприйняла тебе за сорокарічного мужика.

— Господи, якась божевільна, — бурмоче чоловік. І коли я вже була готова сказати йому пару «лагідних», він одним рухом руки змусив мене замовкнути. — Мені байдуже, як я виглядаю для тебе. Як ти опинилася в моєму домі?

— Я вже не маю бажання відповідати на твої питання.

— Тоді я вимагаю, щоб ти покинула мій дім, інакше я викличу поліцію.

— Я нікуди не піду. Викликай, з ними буде приємніше спілкуватися, ніж з таким хамом, як ти.

По дому проноситься груба лайка, і чоловік набирає номер, а за хвилин п’ятнадцять прибуває поліція. Не могли ще довше? Все дратувало, і лише спокійний рівний голос поліцейського давав змогу тверезо думати.

Почувши обвинувачення чоловіка, ім’я якого виявилося Орест, він почав задавати мені питання. І коли я завершила свою коротку, але емоційну розповідь, на кілька секунд повисла тиша.

— Як його звали? — питає Орест, скоріше за все про чоловіка, який мені здав житло.

— Роман, — неохоче відповіла я.

— Я не вірю. Ти брешеш.

— Брешу?!

— Громадянко Мілано, заспокойтеся. Чи можете ви підтвердити свої слова про, так би мовити, фейкового власника? Адже, згідно з документами, громадянин Орест є власником будинку.

Мої руки тремтіли, коли я кивнула та передала поліцейському телефон із перепискою та підтвердженням переказу авансу.

— Ви знаєте цей номер? — запитує поліцейський в Ореста.

Той хмуро вдивляється в дисплей, а в іншу мить його обличчя змінюється.

— От гівнюк, знаю, — каже Орест і починає комусь дзвонити.

— Хто він вам?

— Друг. Він живе поблизу і приглядає за житлом, коли я за кордоном.

— Скоріше за все, ваш друг, не попередивши вас, здавав житло. У цій ситуації ви і громадянка Мілана є жертвами. Чи хочете ви писати заяву на вашого друга?

— Ні, — відразу відповідає чоловік. — Сам із ним розберуся.

— А що мені робити? — питаю я тремтячим голосом.

— Громадянко Мілано, ви можете написати заяву як одна з жертв. Це є шахрайством, і у вас забрали значну суму коштів. А якщо додати, що ви зараз не зможете знайти житло, це робить ситуацію та наслідки для вас значними…

— Чорт! Я закопаю цього гада, коли побачу… Я образно, — відразу виправляюся та важко зітхаю. — Як мені це написати?

— Вам потрібно…