Розділ 2

В аеропорту я знаходжу таксиста та, показавши йому, куди мені потрібно, сідаю та дивлюся на краєвиди, насолоджуючись тишею та зимовою погодою. Ближче до Яремче сніг покриває всю поверхню та стає холодніше.

За деякий час по телефону повідомляю власнику житла, що приблизно під’їду за хвилин десять.

— Приїхали, — каже водій, зупиняючись, з’їхавши трохи на узбіччя.

Я насупилась, оглядаючи одні засніжені дерева по обидва боки дороги.

— У якому сенсі? А будинок де? — питаю я спантеличено.

— Мені звідки знати, пані? Ось це, мабуть, до вас, — киває чоловік у бік, де я бачу, як швидко наближається чоловік по стежці, що веде на гору й яку за деревами та снігом майже не видно.

— Прекрасно, — бурчу я.

І де цивілізація? Ну, я ще не жила посеред лісу, звичайно.

Все ж виходжу назовні, де хлопями спадає сніг. Киваю водієві, який дає мені валізу та бажає гарних свят. Ага, щось я у цьому починаю сумніватися.

— Ви Мілана? — питає Роман, широко усміхаючись мені.

— А ви ще когось чекаєте? Ви не казали, що будинок посеред лісу, - наїжджаю на нього, сильніше замотуючись у шарф.

— Пані, що ви таке говорите? Яке посеред лісу — зовсім збоку. Зате який краєвид і тиша! Ваш не тільки дім буде, а й уся територія біля нього, — говорить Роман так, наче я в лотерею виграла.

— Ага, і ніяка машина не під’їде до цього тихого місця. Ну і де сам будинок?

— Не під’їде. Але водієві можна чудово пояснити, де вас потрібно чекати, поки ви спуститеся по цій казковій стежці. Хіба тут не прекрасно? І все це лише для вас. Господи, давайте я вам допоможу з валізою, такі тендітні ручки не повинні тягнути щось важче за пір’їнку…

Роман тягне мою валізу вгору по стежці, і я йду за ним мовчки, ледве не закочуючи очі від його монологу.

У цей час я використовую нагоду та роздивляюся стежку: вона в’ється серед високих сосен, чиї гілки важко схилилися під вагою пухкого снігу. Ліс здається нескінченним, і лише вузький, засипаний снігом шлях веде нас вперед. Гілки утворюють своєрідний тунель, крізь який ледь пробивається світло. Під ногами хрумтить сніг, а морозний вітер ніжно щипає за щоки.

Та за хвилин п’ять стежка закінчується, і я бачу сам дім. Зітхання вилітає з вуст. Я на мить завмираю від краси, яка мені відкривається.

Переді мною невелика галявина, оточена засніженими деревами, а посеред неї стоїть котедж із темного коричневого дерева. Його великі панорамні вікна світяться теплим жовтим світлом, яке м’яко розливається на сніг навколо. Дах густо вкритий снігом, ніби він є частиною природного пейзажу. І хоча вже трохи темно, все виглядає так затишно і спокійно, що на якусь мить я навіть забуваю про всі незручності.

— Ось, заходьте, — відчиняє Роман мені двері, і я заходжу, оглядаючись по затишній атмосфері.

Я думала, тут буде як у звичайних приватних будинках, але я наче дійсно потрапила в дім у горах, у якому все максимально затишно та природньо. Наче вдома. Але вигляд із панорамних вікон нагадує, що ми в дійсно казковому місці посеред гір та лісу.

Господи, а вовки тут є? Надіюся, що ні.

— Як вам? — питає чоловік, вичікувально спостерігаючи, як я оглядаю житло.

— Думала буде гірше, — кажу я через десять секунд та дістаю телефон із сумки, заходжу в додаток банку. — Ось інша половина суми.

— Дякую, — широко посміхається чоловік, коли йому приходить сповіщення. Потім простягає мені ключі. — Ось ваші ключі. Я набив холодильник різноманітними продуктами, якщо ви забажаєте поїсти вдома, адже ресторани і кафе далеченько. Бажаю вам приємного відпочинку та щасливих свят. Побачимося за тиждень.

І за пару хвилин чоловік покидає будиночок, залишаючи мене саму. Занадто щасливим він мені здався. Але завтра свято, тож, мабуть, це нормально… Ну і хороші гроші отримав, дивно не радіти.

Тільки в мене одної, мабуть, не святковий настрій.

Оглядаю будинок. Дивуюся, що він зовсім не прикрашений до Нового року, і навіть ялинки немає. І бажання його прикрашати чи десь її діставати зовсім немає — ні бажання, ні сил.

— Та… Цікавий Новий рік мене чекає.

Йду до найближчої спальні, яка вільна. Роман сказав, що спальня навпроти зайнята і служить як комора, тож я в неї навіть не заглядала.

Роздягаюся, приймаю ванну. Тут вона прекрасна, з панорамним вікном на засніжений ліс та гори. В шовковому халатику йду до кімнати. Залізаю під ковдру та завмираю. Дивлюся на стелю й лише зараз дозволяю собі подумати про те, що сталося.

Я не дивилася і не маю наміру відкривати свій акаунт чи повідомлення від знайомих і блогерів. А особливо читати коментарі. В голові складається план завтрашнього ранку і дня. Я не можу собі дозволити зникнути чи мовчати. І завтра я покажу своїм підписникам, а особливо своїм хейтерам та зрадникам, що я сильніша за все це.

Ранок починається дуже рано. Сон був коротким.

Розпускаю перед дзеркалом бігуді, які вчора заплела перед сном. Наношу трохи контуру та консилера. Трохи туші для вій і трішечки помади.