Розділ 1

— Котики, всім привітик! Разом із вами хочу сьогодні зробити сюрприз моєму зайчику. Він думає, що я поїхала в село до родичів святкувати Новий рік, і навіть не підозрює, що я вже біля його будинку. Так… Все, тихіше… — вмикаю задню камеру та тихо відчиняю вхідні двері.

Заходжу ледве не навшпиньках, аби не видати зайвого шуму. За азартом і геніальністю ідеї не одразу помічаю, що в квартирі дещо все інакше…

Коли підходжу до кімнати, до моїх вух долинає звук стогонів, і я завмираю на місці, наче мене облили крижаною водою. Продовжую тримати в руках телефон. Бісовий ефір йде, і моя тисяча глядачів теж це чують.

Шум у вухах на кілька секунд перекриває стогони, але я важко ковтаю і зціплюю зуби. Сильніше стискаю в руках телефон і навіть не маю наміру вимикати пряму трансляцію.  Навіть якщо мене заблокують. Я не дам цьому слизню зганьбити мене.

Я, Мілана Висоцька, ніколи не стану посміховиськом.

Одягаю на обличчя давно вивчену посмішку блогера, і з розмаху відчиняю двері.

Влад відразу помічає цей рух і на черговому русі своїх стегон завмирає. Шоковано дивиться на мене та на телефон у моїх руках.

Хлопець вмить блідне. Дівчина, яка була під ним, теж це помічає. І коли я дивлюся на неї… Ось тепер кров стигне у венах від подвійної зради.

Василина. Подруга, яку я вважала такою, виявилася найостаннішою хвойдою. Дівчина, якій я буквально подарувала популярність та роботу в сфері блогерства. Саме ця Василина зараз під моїм уже колишнім нареченим. Сином друга мого батька. Мабуть, теж колишнім другом. Адже ефір іде, і це бачать тисячі.

Моя молодша сестра, дізнавшись про мій план, сказала, що вони всією сім’єю дивитимуться його. Що ж…

А хтось із підписників записує або тільки почав записувати трансляцію. Я вже знаю, що це розлетиться по всьому інтернету України, й, можливо, не тільки України. І якими б не були великі статки батька Влада, все буде марно. Інтернет пам’ятає все й ніколи не забуде. А знаючи мого батька… Та нехай їм буде земля пухом.

— Котики, сорі, але на цьому все. Не хочу, аби мій акаунт заблокували за розповсюдження… самі знаєте чого.

Вимикаю, і на декілька секунд тиша затягується, поки не лунає шарудіння та охкання Василини. Піднімаю свій сухий і рівний погляд на солодку парочку.

— Мілано, це зовсім не те, що ти думаєш, — каже Влад, намагаючись вдягнути боксери, але в нього це не дуже виходить.

Я морщуся, а потім повертаю погляд на злякану Василину. Вона загорнулася в ковдру й дивиться на мене мокрими очима. Але що вона оплакує? Карʼєру чи дружбу?

— Я тобі вірю, Владе. Але є проблема, — кажу я, підібгавши губи, і показово засмучуюсь. — Гадаю, три тисячі глядачів не повірять. Як і мій батько.

Василина біла як крейда. Влад сивіє на очах. А я непомітно для всіх крижанію, як погода ззовні. Як символічно…

Але болю від того, що він мене зрадив, немає. Навіть сліз. Мене більше підкосило, що це було з Василиною. Чи любила я Влада? Однозначно ні. Я знала, що вийду за нього, бо наші сімʼї дружать та співпрацюють. Та й зручно було мені… Але, чомусь, ця зрада наче звільнила мене від чогось… Неначе подарунок на Новий рік?

— Ти жартуєш. Кажеш так, аби налякати… — говорить Влад.

— А тебе так легко налякати? Чи тебе, Васько? Ви були дуже сміливі декілька хвилин тому. Я аж, зізнаюся, збудилася. Васько, чого ж мовчала, що так палаєш від мого хлопця? Хіба ми не подруги? Я би поділилася ним, — посміхаюся я, оглядаючи їхні налякані обличчя, які ще не в повному обсязі розуміють усю трагедію ситуації. І в цю ж мить моя посмішка змінюється на холодну маску, яку час від часу використовує мій батько з конкурентами.

— Ви самі викопали собі могилу. Тож, Васько, забирай цього зайчика-пострибайчика собі, — кажу я й повертаюся до виходу, але в проході гальмую, розвертаю голову, розсипаючи хвилею волосся, і витягую руку, виставляючи середній палець. — На все добре!

Вискалившись, я розвертаюся і швидко покидаю бридку мені вже квартиру. Стрибаю у машину та заводжу двигун. Вводжу адресу й жену по засніжених дорогах. До скрипу стискаю долонями кермо та намагаюся вгамувати тремтяче серце.

Паркую машину і витягаю з багажника валізу, яку я не стала нести до квартири Влада, аби не шуміти. Хотіла в нього провести тиждень, але плани змінилися. І я зовсім не збираюся замкнутися в сімейному домі, чи їхати в село до всієї родини. Усі мають бачити, що мене ніскілечки не зачепила ця ситуація.

Заходжу в аеропорт і протискаюся у чергу до каси, не звертаючи уваги на обурення людей. Випереджаю жінку, яка вже дочекалася своєї черги, та суну свій паспорт у віконце.

— Мені на найближчий рейс, будь ласка, — прошу, нервово постукуючи кінчиком нігтика по стійці переді мною.

— Вільних місць немає, — холодним і рівним голосом відповідає жінка. 

— А ви знайдіть, — металевим тоном кажу я.

Жінка закочує очі і щось клацає мишкою, дивлячись у монітор.

— Щойно звільнилося місце в Івано-Франківськ, але воно перейде тому, хто в черзі. Я можу записати вас у чергу…

— Чудово, запишіть, — кажу я, і виймаю дві великі купюри, вкладаючи їх у свій паспорт. — Першою, — тисну на жінку.