Розділ 12. Гра на публіку

Кайл

Сонце на цьому острові не просто світить — воно випалює з тебе залишки здорового глузду, проникаючи крізь шкіру, ніби лазер, і змушуючи піт сочитися з кожної пори. Я відчував, як краплі стікають по хребту, змішуючись з піском, що прилипав до тіла, ніби другий шар шкіри — грубий, дратівливий. У руках тримав тупе мачете, яке нам видали як частину "базового спорядження" — метал був теплим від сонця, а лезо вже затупилося від спроб розрубати кокос, що лежав на пні. Кожен удар віддавався в плечах глухим стуком, і я чув, як дрони над головою дзижчать, ніби рій ос, фіксуючи кожне моє зусилля. Атмосфера острова була задушливою: шум прибою — рівномірний, потужний, ніби океан дихав разом з нами, шелест пальмового листя під поривами вітру, що приносив запах солоної води й перестиглих плодів, і ледь чутний гул генераторів десь у глибині джунглів, де ховалися продюсери.

Але справжня спека йшла не від сонця. Вона йшла від усвідомлення того, що в десяти метрах від мене Елара намагається розкласти наші речі в наметі, і кожне її зітхання, кожне її згинання, кожне пасмо волосся, що прилипало до вологої шиї, фіксує мікрофон-петличка, прикріплений до її футболки. Ми були тут для шоу. Для "Екстремального Зв'язку". Для мільйонів очей, що чекали драми, поцілунків, сліз. І я мав дати їм це. Ми мали.

— Кайле, — покликала вона тихо, голос ледь чутний крізь шум вітру. — Дрон знову спустився нижче.

Я глянув угору. Срібляста муха завмерла прямо над нею, нахабно виблискуючи лінзою, ніби підморгувала. Продюсерам потрібен контент. Їм потрібен «Екстремальний Зв'язок». Їм потрібні ми — ідеальна пара, яка ось-ось зірветься на поцілунок під пальмами. Я знав: якщо не зараз, то коли? Перший день — це тест. Якщо ми не покажемо "хімію", вони почнуть тиснути, монтувати, створювати драму з нічого. А я не міг дозволити, щоб її репутацію ламали ще більше.

Я відклав мачете — з глухим стуком на пісок — і витер руки об шорти, відчуваючи, як пісок скреготить під пальцями. Настав час виконувати свою частину угоди. Частину, яка була в контракті чорним по білому: "підтримувати романтичний імідж 24/7".

— Дай мені руку, — сказав я, підходячи до неї повільно, ніби це був не острів, а знімальний майданчик.

Елара завмерла. Її очі розширилися на мить — я побачив у них коротке «ні», яке вона одразу ж придушила, згадавши про список табу, про нашу угоду. Вона знала правила. Знала, що ми тут для гри. Але її тіло зреагувало швидше за розум — плечі напружилися, дихання стало поверхневим.

Я взяв її за долоню. Вона була теплою і трохи тремтіла — від спеки чи від мене? Я повільно потягнув її на себе, змушуючи встати зі спальника. Елара піднялася, опинившись так близько, що я відчув запах її шампуню — солодкий кокос, який тепер змішувався із запахом океану, поту й чогось невловимо її власного, що завжди змушувало моє серце стискатися. Її футболка прилипла до тіла від спеки, підкреслюючи вигини, які я старанно ігнорував роками.

— Що ти робиш? — ледь чутно запитала вона, не ворушачи губами, ніби боялася, що мікрофон вловить правду.

— Те, за що нам платять, принцесо, — відповів я так само тихо, наближаючись до її вуха. — Грай. Покажи їм хімію.

Я обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. Мої пальці зачепили її шкіру — гарячу, вологу, — і я відчув, як по моєму тілу пройшов розряд, набагато болючіший за будь-який удар у бійці. Це була проблема. Велика, неконтрольована проблема. Я мав торкатися її «для рейтингу». Я мав обіймати її, щоб глядачі вдома вищали від захвату, коментували, лайкали, підписувалися. Але моє тіло не розуміло різниці між сценарієм і реальністю. Кожен мій дотик був справжнім. Ніжним. Голодним. Кожен міліметр близькості змушував моє серце битися в ритмі, який будь-який кардіолог назвав би критичним. "Тримайся, — подумав я, стискаючи зуби. — Це гра. Просто гра. Не дозволяй собі відчути те, що ховаєш роками".

— Ти виглядаєш втомленою, — сказав я голосніше, щоб мікрофон точно вловив кожне слово, і поклав іншу руку їй на талію, притягуючи ще ближче. Елара мимоволі вхопилася за мої передпліччя, щоб не втратити рівновагу. Її пальці стиснули мої м'язи — міцно, ніби шукаючи опору, — і я ледь не засичав від напруги, що прокотилася по тілу, ніби електричний струм від доторку до оголеного дроту.

— Я в порядку, Кайле, — вона підхопила гру, дивлячись мені прямо в очі, її голос був тихим, але з ноткою, яку я знав — вона намагалася контролювати ситуацію, але її зіниці розширилися, зраджуючи. — Просто... тут занадто багато всього. Спека, камери, острів...

— Я поруч, — я нахилився нижче, зупинившись у кількох сантиметрах від її губ, відчуваючи її подих на своїй шкірі — теплий, швидкий. Дрон над нами почав кружляти повільніше, ніби затамував подих разом із нами, його дзижчання стало тихішим, але настирливим. Я бачив, як зіниці Елари розширюються, як її губи ледь розтуляються. У цей момент мені хотілося лише одного — плюнути на контракт, на Марка, на її кар'єру і справді поцілувати її. Просто щоб дізнатися, чи вона відчуває цей електричний струм так само гостро, як і я. "Не зараз, — подумав я, стискаючи руку на її талії сильніше, ніби намагаючись утримати себе. — Це шоу. Це не реальність. Не дозволяй тілу зрадити тебе".

Але тіло вже зраджувало. Серце калатало так, ніби я стрибав з висоти без мотузки, шкіра горіла від її доторку, а в животі скручувався вузол, який не мав нічого спільного з грою. Це було справжнє. Це було те, що я ховав роками — бажання, яке я придушував кожен раз, коли вона обіймала мене як друга, коли сміялася з моїх жартів, коли шепотіла "дякую, герою". А тепер, під прицілом камер, це вирвалося назовні, і я не міг це контролювати.

Я просто поцілував її в лоб. Довго. Ніжно. Неначе це був не кадр, а справжній момент. Вона не відсахнулася — навпаки, на мить притулилася, і це було як удар струмом — її волосся лоскотало мені щоку, її подих обпікав шкіру.

— Йди в тінь, — прошепотів я, відпускаючи її так різко, ніби вона була розпеченим залізом, і відступив, намагаючись заспокоїти дихання.