Розділ 11. Камери всюди

Елара

Перше, що я відчула, коли двері гвинтокрила відчинилися — це удар. Удар гарячого, вологого повітря, що пахло сіллю океану, гнилою деревиною, що розкладалася під тропічним сонцем, та чимось солодкувато-тропічним, ніби перестиглі фрукти, що падали з дерев і гнили в піску. Це не було схоже на ті лавандові спа-курорти, що я зазвичай рекламувала у своїх сторіз — з ідеальними басейнами, білими рушниками й ароматичними оліями. Це був запах виживання — сирий, первозданний, що проникав у кожну пору шкіри й змушував серце калатати швидше. Вітер від лопатей гвинтокрила здіймав хмари білого піску, що кусав за ноги, ніби тисячі дрібних голок, і я мимоволі примружила очі, відчуваючи, як спека вже починає липнути до тіла крізь тонку тканину легінсів і футболки.

— Ласкаво просимо на Острів Тіней! — прокричав крізь гуркіт лопатей чоловік у фірмовій футболці шоу, з емблемою "Екстремальний Зв'язок" на грудях, жестом запрошуючи нас вистрибнути на пісок. Його голос був надто веселим, надто штучним, ніби з рекламного ролика.

Кайл зіскочив першим, легко, ніби займався цим щодня — його важкі черевики вгрузли в пісок, але він не втратив рівноваги. Він розвернувся і простягнув мені руку, його долоня була теплою, шорсткою від мозолів, і в цей момент я відчула знайоме тремтіння — суміш довіри й страху. Я завагалася лише на секунду. Я знала, що десь там, за густими пальмами з їхнім шелестом листя, вже ховаються об’єктиви з потужними зумами. Кожен мій жест зараз — це піксель у чиїйсь стрічці новин, коментар, лайк чи хейт.

Я вклала свою долоню в його. Його пальці міцно стиснули мої, і на мить я забула про камери — це був той самий дотик, що в дитинстві рятував мене від падіння з дерева чи просто заспокоював після сварки з батьками.

— Посміхайся, принцесо, — прошепотів він, наближаючись до мого вуха так близько, що його дихання обпекло мені шкіру, змішуючись з солоним повітрям. — Шоу починається прямо зараз. Не дай їм побачити, як ти боїшся.

Ми ступили на білосніжний пісок, який під палючим сонцем здавався розпеченим вугіллям — гарячим, м’яким, що просідав під ногами, ніби намагаючись затягнути глибше. Гвинтокрил здійнявся в повітря з оглушливим гуркотом, залишаючи нас у відносній тиші, яку порушував лише шум прибою — рівномірний, потужний, ніби серцебиття океану — та ледь помітне дзижчання...

— Це дрони? — я підняла голову, примружившись від сонця, що сліпило, ніби прожектор. Над нами, наче механічні комахи, кружляли два маленьких апарати з миготливими червоними вогниками — індикаторами запису. Вони літали низько, маневруючи між пальмами, з їхнім листям, що шелестіло, ніби шепотіло таємниці.

— Це наші нові кращі друзі, — кивнув Кайл, закидаючи свій важкий рюкзак на плече з глухим стуком. — Звикай. Вони зніматимуть навіть те, як ти кліпаєш. Або як ти намагаєшся виглядати ідеально навіть тут, у цій спеці.

Нас провели до нашого "табору" — вузькою стежкою крізь густі зарості, де повітря було ще густішим, насиченим запахом квітів і землі. Марк не збрехав — це був екстрим. Ніяких бунгало з кондиціонерами, ніяких білих рушників чи міні-барів. Посеред невеликої галявини під величезним деревом з широкою кроною, що відкидало тінь, стояв один-єдиний намет. Невеликий, пісочного кольору, він виглядав занадто тісним для двох дорослих людей, які пообіцяли одне одному тримати дистанцію. Тканина намету була грубою, злегка потертою, а блискавка клацнула, коли Кайл перевірив її.

Поруч на дерев’яному стовпі була закріплена стаціонарна камера — чорна, блискуча, з об’єктивом, що повільно повернувся слідом за нашим рухом, ніби жива істота, що стежить за здобиччю.

— Один намет? — я зупинилася як укопана, відчуваючи, як серце пропускає удар. — Кайл, вони знущаються. У списку табу було чітко сказано про особистий простір. Як ми маємо... спати? Разом?

— У контракті також було сказано про "спільний побут", — Кайл підійшов до намету і відкинув клапан з шарудінням тканини. — Тут ледве вистачить місця для двох спальників, Ел. Якщо ми почнемо сперечатися про це на камеру, вони виставлять нас примхливими зірками, які не можуть поділити територію. А ми ж тут не для драми — ми для перемоги.

Я глянула на камеру. Вона дивилася прямо на мене, відображаючи моє розгублене обличчя у своєму чорному об’єктиві. Червоний вогник блимав рівномірно, ніби серцебиття. Я відчула себе голою, хоча на мені були закриті легінси та футболка — проста, бавовняна, без жодного бренду. Кожна моя емоція тепер належала продюсерам. Кожне слово, кожен погляд — контент.

— Гей, — Кайл підійшов ззаду і злегка торкнувся моїх плечей — тепло, заспокійливо, але не надто близько, щоб не порушити правила. — Дивись на мене. Тільки на мене. Не на лінзи. Уяви, що ми просто пішли в похід, як тоді, у п’ятнадцять, коли ми заблукали в лісі біля озера й мусили ділити один спальник, бо твій змок під дощем.

— Тоді в нас були різні намети, — нагадала я, намагаючись опанувати тремтіння в голосі, але посміхнулася мимоволі — спогад про той дощ, про те, як ми сміялися, ховаючись від зливи, зігрів мене зсередини.

— Тоді я не мав рятувати твою кар’єру, — він посміхнувся своєю фірмовою зухвалою посмішкою, але в його очах я побачила таке розуміння, що серце стиснулося. — Просто розслабся. Ми зіграємо цю роль. Перший день — це просто адаптація. Давай облаштовуватися.

Я почала розпаковувати речі, відчуваючи спиною погляд об’єктива — холодний, неживий. Кожен мій рух був скутим: як правильно розкласти спальник, щоб це виглядало естетично, але не занадто інтимно? Як дістати косметику, не показуючи, що я все ще думаю про "вигляд"? Спека ставала нестерпною — повітря було густим, липким, ніби дихаєш через вологу ганчірку. Піт котився по спині, а пісок здавалося був повсюди — у волоссі, у взутті, на шкірі. Я витягла маленьку пляшку води, збираючись вмитися, але зупинилася. Чи не викличе це хейт? "Елара Рейн витрачає дефіцитну воду на красу, поки інші пари виживають". Навіть тут, на острові, мій мозок працював у режимі "контент".