Розділ 4. Трансляція на межі

Кайл

Ранок після дільниці зустрів мене металічним присмаком у роті — сумішшю крові, що все ще сочиться з губи, і гіркоти вчорашнього віскі, що осів на язиці. Голова гула, ніби хтось використав мій череп як наковальню, а кожен рух щелепою віддавався тупим болем, що пульсував у скронях. Я глянув у дзеркало ванної — маленьке, з тріщиною в кутку, що роздвоювало моє відображення: синяк під оком налився густою синьо-фіолетовою барвою, розпливаючись аж до скроні, а нижня губа нагадувала перестиглий томат — набрякла, тріснута, з темною скоринкою крові. Але найгіршим було не це. Найгіршим було сповіщення з банку, що прийшло о 6:47 ранку: рахунок за заставу та "відшкодування збитків закладу" висмоктали мої останні заощадження. Залишилося рівно стільки, щоб заправити байк і купити пачку сигарет. Я стояв, дивлячись на екран, і відчував, як знайоме відчуття — суміш злості й безвиході — повільно підіймається з живота до горла. Це був не просто фінансовий удар. Це був удар по гордості: я, Кайл Торн, той, хто стрибає з висоти без парашута, той, хто завжди розбирався сам, — тепер стояв з порожніми кишенями через те, що захистив свою принцесу.

Мені потрібні були гроші. І мені потрібно було повернути Еларі її спокій. Хоча, судячи з того, як вона грюкнула дверима вчора ввечері, спокій був останньою річчю, яку вона зараз асоціювала зі мною. Її погляд — суміш гніву, розгубленості й чогось глибшого, чого вона не хотіла визнавати, — не виходив у мене з голови. Я знав її краще за всіх: вона зараз сидить десь у своїй ідеальній квартирі, п’є зелений чай, намагається змонтувати відео "як пережити стрес", і водночас її пальці тремтять над телефоном, гортаючи коментарі. Вона ненавидить хаос. А я — втілення хаосу. І все ж саме до неї я завжди повертався.

Я набрав її номер, очікуючи, що потраплю на автовідповідач або взагалі на "абонент поза зоною". Але вона відповіла після третього гудка.

— Що тобі, Кайле? — голос Елари звучав так, ніби вона не спала всю ніч. Холодно, сухо, професійно — той самий тон, яким вона говорить з брендами чи агентами. Але я чув під ним тремтіння — тонке, майже невидимиме, як тріщина в ідеальному склі.

— Мені потрібен оператор. А ти — найкращий, якого я знаю, принцесо.

Запала пауза. Я майже бачив, як вона стискає губи, як її пальці біліють на телефоні.

— Ти жартуєш? Після всього... після того, що ти накоїв?

— Ел, слухай. Мені запропонували контракт за один стрибок. Роуп-джампінг із недобудованого елеватора на околиці. Сума покриє все. І заставу, і твої потенційні збитки від контрактів, які можуть зірватися. Мені просто треба, щоб хтось зняв це так, як вмієш ти. Щоб спонсори побачили не просто політ, а... драму. Щоб вони відчули, що це не просто трюк — це життя на межі.

Довга тиша. Я майже чув, як у її голові йде боротьба: між розважливим блогером, який рахує лайки й охоплення, і тією маленькою дівчинкою, яка колись плакала, коли я впав із дерева, бо боялася, що я не встану.

— Через годину. Скинь геолокацію, — вона кинула слухавку без прощання.

Елеватор височів над пустирем, як бетонний скелет забутого титана — сірий, потрісканий, з іржавими прутами арматури, що стирчали, ніби кістки. Вітер на такій висоті був іншим — він не просто дув, він намагався зіштовхнути тебе, перевіряючи твою рішучість, проникав під одяг, холодив шкіру, що ще горіла від вчорашньої бійки. Запах бетону, пилу й металу змішувався з далеким ароматом соняшників, що росли на пустирі внизу. Сонце вже піднялося, але повітря все ще було прохолодним — ранкове, гостре, як лезо.

Елара приїхала рівно через годину. Вона вийшла з машини в джинсах, об’ємному худі, що ховало її фігуру, і темних окулярах, які приховували очі. Волосся зібране в недбалий хвіст, обличчя без макіяжу — справжнє, втомлене, з легкими колами під очима. Вона не дивилася на мене довго, тільки коротко глянула, ніби перевіряючи, чи живий я ще після вчорашнього. Потім мовчки розпакувала свій стабілізатор, перевірила налаштування камери — рухи точні, професійні, але я помітив, як тремтять кінчики її пальців.

— Готовий? — коротко запитала вона, наводячи об’єктив на мене. Голос рівний, але з ноткою, яку я знав — вона злиться, але турбується.

— Завжди, — я почав перевіряти спорядження. Кожне клацання карабіна відлунювало в порожнечі шахти, ніби постріл. Мотузка, гальма, страхувальні петлі — все на місці, все перевірене сто разів. — Ел, щодо вчорашнього...

— Ми працюємо, Кайле. Ніяких розмов. Просто стрибай і не розбийся, бо мені не хочеться знову їхати в поліцію, тепер уже за статтею про несанкціоноване проникнення, — її голос був різким, але очі, коли вона на мить підняла окуляри, були повні тривоги.

Я став на край. Бетон під ногами кришився, дрібні шматочки падали вниз, зникаючи в темряві шахти. П’ятдесят метрів вільного падіння. Я відчув, як серце починає свій звичний розбіг — повільний, потужний, ніби двигун, що набирає оберти. Це був мій наркотик — момент, коли страх перетворюється на чисту енергію, коли світ звужується до однієї точки: ти й прірва.

— Починаю трансляцію у твій акаунт, як домовлялися, — кивнула вона. — Три... два... один... Пішов!

Я відштовхнувся. Світ перекинувся. Повітря вдарило в обличчя, вибиваючи всі думки. Тільки свист у вухах, шалене калатання серця й відчуття польоту — чистого, безжального, справжнього. Коли мотузка натягнулася, м’яко зупиняючи падіння, я відчув цей вибух ендорфінів — як вибух всередині, що розливається теплом по всьому тілу. Я живий. Чорт забирай, я справді живий!

Мене витягли назад на платформу — повільно, з клацанням лебідки, що гула в тиші. Я був настільки переповнений адреналіном, що ледь тримався на ногах, ноги тремтіли, дихання було уривчастим. Елара все ще тримала камеру, її обличчя було зосередженим, але я помітив, як тремтіла її рука — тонко, майже непомітно.

— Це було... ефектно, — прошепотіла вона, коли я підійшов ближче, щоб відчепити страховку. Голос був тихим, але в ньому відчувалася щирість — та, яку вона рідко показувала.