Розділ 1. Вечір у барі

Елара

Вечірнє місто дихало важко, наче втомлений бігун, що нарешті зупинився на фініші, але ніяк не може вгамувати пульс. Спека, яка весь день нещадно плавила асфальт до стану м’якого, піддатливого пластиліну, до вечора зовсім не зникла — вона лише змінила свій характер. Тепер вона стала вологою, густою, насиченою запахами розігрітої гуми від шин, що котилися повз, жіночих парфумів, що змішувалися з ароматом холодної кави з вуличних кав’ярень, та важких вихлопних газів від машин, що застрягли в заторі. Я йшла тротуаром, відчуваючи, як тонкі шкіряні ремінці моїх босоніжок ледь помітно, але нав’язливо врізаються в розпарену шкіру ніг, а легка лляна сукня молочного кольору прилипає до спини при кожному кроці, ніби нагадуючи, що ідеальність — це лише ілюзія, яку я так старанно створюю для свого блогу. Кожен крок відлунював у моїй голові, змішуючись із далеким гулом вуличного руху й сміхом групок людей, що виходили з офісів, готові до літнього вечора.

Це був один із тих вечорів, коли повітря здається настільки матеріальним, що його можна торкнутися руками — вологе, липке, з ледь вловимим ароматом жасмину з сусіднього парку, де цвіли кущі, не зважаючи на спеку. Я поправила волосся, яке від вологості почало витися ще сильніше, утворюючи непокірні локони, і на мить зупинилася перед скляною вітриною модного бутика, щоб перевірити, чи не розтікся мій макіяж. У відображенні я побачила дівчину, яка виглядала саме так, як того вимагав її бренд: свіжо, стильно, бездоганно. Рум’яна на щоках трималися ідеально, туш не розмазалася, а губи блищали м’яким блиском. Але всередині, десь під ребрами, я відчувала дивний неспокій, який не міг вгамувати жоден сеанс медитації. Це було ніби передчуття — те саме, що я відчувала в дитинстві перед грозою, коли повітря ставало електричним, а серце стискалося в передчутті змін. Я подумала про свій останній пост в Інстаграмі — фото ранкової рутини з підписом про баланс і натхнення. Коментарі під ним досі надходили: 

@sunny_vibes_girl: Еларо, ти — мій ідеал! Як ти завжди така спокійна?

@motivation_master: Це надихає! Дякую за щоденну дозу позитиву!

@real_life_hustler: Чекаю на більше контенту про подорожі!

@aesthetic_queen: Твоя естетика — це мистецтво. Як ти це робиш у таку спеку?

@inspo_daily: Ідеально, як завжди! Натхнення для мого дня

Але ці слова, хоч і гріли, не могли заповнити ту порожнечу, яка росла всередині. Чи справді я така спокійна, як здаюся? Чи це просто ще один фільтр?

У барі «Neon Horizon» було гамірно, як завжди в п’ятницю ввечері. Це було одне з тих модних місць у центрі міста, де кондиціонери працювали на межі самознищення, намагаючись перемогти живу енергію сотень людей, а неоновий блиск на стінах відбивався в склянках, створюючи ілюзію, ніби ти в якомусь футуристичному світі. Як тільки я штовхнула важкі скляні двері, мене обдало хвилею змішаних звуків: приглушений біт інді-попу з динаміків, що пульсував у ритмі серця, ритмічний дзвін крижаних кубиків у шейкерах за барною стійкою, де бармени вправно змішували коктейлі, і нескінченний гул сотень голосів — сміх, флірт, суперечки про останній матч чи новий фільм. Повітря тут було прохолоднішим, але все одно насиченим: сумішшю алкоголю, цитрусових ноток від лайма, солодкого диму від кальяну в кутку й легкого поту від танцюристів на міні-танцполі.

— Еларо! Сюди! — почула я крізь натовп голос Сашки, моєї найкращої подруги, яка завжди вміла знайти найкращий столик.

Я пробралася до нашого кутового столика під великим вентилятором, що ледь помітно гудів, обдуваючи прохолодним повітрям. Повітря тут пахло свіжою м’ятою від мохіто на столі, лаймом від порізаних шматочків у склянках і чимось терпким, наче розсипаний тютюн від сигарет, що курили на терасі. Сашка та ще кілька друзів уже сиділи, розслаблені після робочого дня, з напівпорожніми склянками в руках.

— Ти запізнилася на двадцять три хвилини, Рейн, я рахувала, — усміхнулася Сашка, підсовуючи мені склянку з чимось ніжно-рожевим, що пахло свіжим грейпфрутом і розмарином. — Ми вже встигли обговорити новий алгоритм Інстаграму і те, що ти знову виглядаєш занадто ідеально для такої задухи. Як ти це робиш? Я б уже розтеклася, як морозиво на сонці.

Я зробила великий ковток. Холод миттєво обпік горло, а кислий смак грейпфрута змішався з трав’янистою ноткою розмарину, миттєво освіжаючи. Це було саме те, чого я потребувала після дня, проведеного за монтажем.

— О, не починайте. Я три години монтувала відео про свою "ранкову рутину", яку знімала ще минулого вівторка. Знаєте цей парадокс? Ти витрачаєш цілий день, щоб переконати людей, ніби твоє життя — це легкий потік усвідомленості, а насправді в тебе під очима патчі від недосипання, на голові — гніздо з волосся, а в раковині чекає гора брудних тарілок від вчорашньої піци. І все це заради того, щоб підписники подумали, ніби я прокидаюся з ідеальною шкірою й медитую на сході сонця щодня.

Ми розсміялися. Це була наша спільна мова — коктейль із напівправди та самоіронії, де ми могли поскаржитися на життя інфлюенсерів без зайвої драми. Я розповідала друзям кумедну історію про зйомки, активно жестикулювала руками, і відчувала, як напруга дня нарешті починає танути, ніби лід у моїй склянці. Сашка кивала, а хлопці з компанії — Марк і Тім — сміялися, додаючи свої історії про корпоративні вечірки. На мить я забула про той неспокій, що гриз мене по дорозі сюди, і просто насолоджувалася моментом: теплим світлом неону, що грало на обличчях друзів, і відчуттям, що життя — це не тільки контент, а й ці прості вечори.

Аж раптом температура біля нашого столика, здавалося, піднялася на кілька градусів. Навіть не озираючись, я зрозуміла — він тут. Це було якесь шосте чуття, тваринний інстинкт, який завжди спрацьовував за секунду до того, як Кайл Торн опинявся в моєму просторі. Повітря ніби наелектризувалося, а мій пульс прискорився, ніби перед стрибком у невідомість — іронічно, бо саме стрибки були його стихією.