Пролог. Літні спогади

Елара

Я лежала на теплій траві, відчуваючи кожною клітинкою шкіри, як земля віддає денний жар вечірній прохолоді. Сонце повільно тонуло за обрієм, розливаючи по небу неймовірні рожеві й густі золоті смуги, ніби хтось розлив на полотно акварель. Повітря було важким і солодким — воно пахло свіжоскошеною конюшиною, прогрітим пилом польових доріг і ледь чутним димом від чиєїсь далекої вечірньої гриль-вечірки. Десь зовсім поруч, у гущавині бур’янів, цвірчали цвіркуни, створюючи нескінченний ритмічний шум, а вдалині, ледь вловимо для слуху, гудів літній вечірній поїзд, що прямував кудись у невідомість. Вітерець приносив ще й запах річкової свіжості — тієї самої річки, де ми щойно плескалися, намагаючись зловити сонячні відблиски на воді. Мої ноги все ще були мокрими від води, а шкіра ледь поколювала від солоного присмаку річки, що висихав на сонці.

Мені було дванадцять, і світ здавався мені не просто великим — він здавався безмежним, сповненим таємниць, які тільки й чекали, щоб ми їх розкрили. Я уявляла, як ми з Кайлом вирушимо в подорожі за обрій, де чекають невідомі країни, високі гори й океани, глибші за наші дитячі мрії. Але тоді, в ту мить, мені було достатньо цієї трави, цього неба й цієї дружби, яка здавалася вічною, як саме літо.

Кайл лежав праворуч від мене, закинувши руки за голову й примруживши очі. Його волосся, зазвичай не слухняне й розпатлане, було мокрим і темним після того, як ми годину тому вдесяте за день викупалися в річці. Крихітні краплі води все ще блищали на його засмаглих плечах, повільно стікаючи на траву. Він завжди був худий, дужий, але вже тоді в його рухах відчувалася та нестримна сила й відсутність будь-яких внутрішніх гальм — та сама енергія, що змушувала його без вагань стрибати з найвищого каменя в каламутну річкову воду, коли всі інші хлопці, і я в тому числі, заціпеніло стояли на березі. Я пам’ятаю, як він сміявся, падаючи у воду, — той сміх був чистим, як дзвіночок, але вже з ноткою виклику, ніби він говорив світові: "Спробуй мене зупинити". Я завжди заздрила цій його безстрашності, бо сама була тією, хто любив порядок: акуратно складені іграшки, ідеально намальовані малюнки, плани на завтра, де все було передбачувано й безпечно.

— Принцесо, — сказав він тоді. Його голос ще не зламався, він був чистим, але в ньому вже відчувалася та характерна впевненість, яка з роками перетворилася на харизму. Він не дивився на мене, його погляд був прикутий до першої вечірньої зірки, що несміливо проступала крізь рожевий туман. — Коли ми виростемо, я буду стрибати з парашутом. Або з літака. Або з хмарочоса. А ти писатимеш про це у своєму журналі. Про всі мої подвиги, щоб світ знав, який я герой.

Я засміялася, перекинувшись на бік. Сухі стебла трави лоскотали мої щоки й шию, а запах землі став ще виразнішим. Я завжди вдавала, що мене дратують його прізвиська, але глибоко всередині вони зігрівали мене, ніби обіцянка, що я завжди буду під його захистом. "Принцесо" — це слово несло в собі щось магічне, ніби він бачив у мені не просто дівчинку з сусіднього будинку, а когось особливого, кого варто оберігати від усіх бур світу.

— Я не принцеса, ідіоте, — я штовхнула його ліктем у бік, і Кайл навіть не здригнувся, тільки кутики його губ злегка піднялися. — І який ще журнал? Я збираюся бути серйозною людиною, а не писати про твої дурні стрибки. Я буду створювати ідеальні картинки, де все під контролем — подорожі, натхнення, баланс. А ти будеш просто моїм особистим хаосом, який я намагатимуся приборкати.

— Ти будеш відомою, — впевнено заявив він, нарешті повернувши до мене голову. Його очі, у яких відбивався захід сонця, здавалися тоді майже бурштиновими. — Усі слухатимуть, що ти кажеш. Ти станеш кимось великим, принцесо. А я буду твоїм особистим героєм, який рятує тебе від нудьги та занадто серйозних думок. Я буду тим, хто стрибає першим, щоб ти могла писати про це безпечно з землі.

Він усміхнувся тією своєю широкою, трохи зухвалою й абсолютно безтурботною усмішкою. У ту мить десь глибоко в животі, у самій серцевині моєї сутності, щось дивно й болісно стиснулося. Це було нове відчуття, не схоже на звичний голод чи втому. Я тоді не зрозуміла, що це. Думала — мабуть, просто перегрілася на сонці або занадто наковталася води в річці. Але тепер, озираючись назад, я знаю: це був перший спалах чогось глибшого, ніж дружба. Це був момент, коли серце зрозуміло, що цей хлопець — не просто товариш по іграх, а хтось, хто може заповнити всі порожнини в душі. Я відчула страх — страх втратити цю простоту, страх, що одного дня ця близькість стане надто складною, надто справжньою.

Кайл простягнув руку й легенько штовхнув мене в плече. Я, не гаючи ні секунди, штовхнула його у відповідь. За мить ми вже покотилися по траві, збиваючи вечірню росу, сміючись так голосно й нестримно, що десь у густих кущах дикої малини з переляканим криком злетіли птахи. Трава чіплялася за наші мокрі купальники, залишаючи зелені плями, а земля під нами була теплою, ніби жива. Ми борюкалися, як цуценята, намагаючись перевернути одне одного, і в ті миті я відчувала себе абсолютно вільною — без думок про те, як це виглядає з боку, без потреби фільтрувати реальність. Коли ми нарешті зупинилися, захекані й розпатлані, я лежала на спині, дивлячись у небо, яке вже ставало темно-синім. Зірки починали з’являтися, ніби хтось запалював свічки на величезному святковому торті.

Він лежав зовсім поруч. Так близько, що я відчувала жар від його тіла. Наші пальці — маленькі, замурзані в соку ягід і пилу — випадково торкнулися. Просто випадковий контакт шкіри об шкіру. Але я чітко пам’ятаю, як пульсуюче тепло від його долоні повільно, міліметр за міліметром, почало розтікатися по моїй руці, проникаючи під шкіру, під м'язи, прямо до кісток. Це було схоже на те, як сонячне проміння пробивається крізь холодну воду. Електрика пройшла по всьому тілу, змушуючи серце стукати швидше, а подих — завмирати. Я хотіла відсмикнути руку, бо це відчуття лякало мене своєю інтенсивністю, але щось утримало мене. Можливо, вже тоді я підсвідомо знала, що цей дотик — початок чогось, що змінить усе.