Пролог. Літні спогади

Елара

Я лежала на теплій траві, відчуваючи кожною клітинкою шкіри, як земля віддає денний жар вечірній прохолоді. Сонце повільно тонуло за обрієм, розливаючи по небу неймовірні рожеві й густі золоті смуги, ніби хтось розлив на полотно акварель. Повітря було важким і солодким — воно пахло свіжоскошеною конюшиною, прогрітим пилом польових доріг і ледь чутним димом від чиєїсь далекої вечірньої гриль-вечірки. Десь зовсім поруч, у гущавині бур’янів, цвірчали цвіркуни, створюючи нескінченний ритмічний шум, а вдалині, ледь вловимо для слуху, гудів літній вечірній поїзд, що прямував кудись у невідомість.

Мені було дванадцять, і світ здавався мені не просто великим — він здавався безмежним, сповненим таємниць, які тільки й чекали, щоб ми їх розкрили.

Кайл лежав праворуч від мене, закинувши руки за голову й примруживши очі. Його волосся, зазвичай не слухняне й розпатлане, було мокрим і темним після того, як ми годину тому вдесяте за день викупалися в річці. Крихітні краплі води все ще блищали на його засмаглих плечах, повільно стікаючи на траву. Він завжди був худий, дужий, але вже тоді в його рухах відчувалася та нестримна сила й відсутність будь-яких внутрішніх гальм — та сама енергія, що змушувала його без вагань стрибати з найвищого каменя в каламутну річкову воду, коли всі інші хлопці, і я в тому числі заціпеніло стояли на березі.

— Принцесо, — сказав він тоді. Його голос ще не зламався, він був чистим, але в ньому вже відчувалася та характерна впевненість, яка з роками перетворилася на харизму. Він не дивився на мене, його погляд був прикутий до першої вечірньої зірки, що несміливо проступала крізь рожевий туман. — Коли ми виростемо, я буду стрибати з парашутом. Або з літака. Або з хмарочоса. А ти писатимеш про це у своєму журналі.

Я засміялася, перекинувшись на бік. Сухі стебла трави лоскотали мої щоки й шию, а запах землі став ще виразнішим. 

— Я не принцеса, ідіоте, — я штовхнула його ліктем у бік, і Кайл навіть не здригнувся, тільки кутики його губ злегка піднялися. — І який ще журнал? Я збираюся бути серйозною людиною, а не писати про твої дурні стрибки.

— Ти будеш відомою, — впевнено заявив він, нарешті повернувши до мене голову. Його очі, у яких відбивався захід сонця, здавалися тоді майже бурштиновими. 

— Усі слухатимуть, що ти кажеш. Ти станеш кимось великим. А я буду твоїм особистим героєм, який рятує тебе від нудьги та занадто серйозних думок.

Він усміхнувся тією своєю широкою, трохи зухвалою й абсолютно безтурботною усмішкою. У ту мить десь глибоко в животі, у самій серцевині моєї сутності, щось дивно й болісно стиснулося. Це було нове відчуття, не схоже на звичний голод чи втому. Я тоді не зрозуміла, що це. Думала — мабуть, просто перегрілася на сонці або занадто наковталася води в річці.

Кайл простягнув руку й легенько штовхнув мене в плече. Я, не гаючи ні секунди, штовхнула його у відповідь. За мить ми вже покотилися по траві, збиваючи вечірню росу, сміючись так голосно й нестримно, що десь у густих кущах дикої малини з переляканим криком злетіли птахи. Коли ми нарешті зупинилися, захекані й розпатлані, я лежала на спині, дивлячись у небо, яке вже ставало темно-синім.

Він лежав зовсім поруч. Так близько, що я відчувала жар від його тіла. Наші пальці — маленькі, замурзані в соку ягід і пилу — випадково торкнулися. Просто випадковий контакт шкіри об шкіру. Але я чітко пам’ятаю, як пульсуюче тепло від його долоні повільно, міліметр за міліметром, почало розтікатися по моїй руці, проникаючи під шкіру, під м'язи, прямо до кісток. Це було схоже на те, як сонячне проміння пробивається крізь холодну воду.

Ми не відсмикнули рук. Жоден із нас.

Ми так і лежали — двоє дітей під величезним літнім небом, де зірки одна за одною прокидалися від сну. Я була абсолютно впевнена, що наша дружба — це брила. Що це та сама константа, яка врятує світ від будь-якої катастрофи. Я думала, що ми назавжди залишимося такими: безтурботними, сміхотливими, наївними. Що нічого, чуєш, нічого ніколи не зміниться.

Але щось уже змінювалося прямо в ту мить. Повільно, майже непомітно, як те саме сонце, що тільки-но було теплим і золотим, а тепер зникло, залишивши по собі лише прохолодні тіні. Ти не помічаєш переходу, аж поки не стає зовсім темно.

Минуло шістнадцять років.

Зараз я часто заплющую очі, особливо в ті дні, коли бетонне місто стає занадто задушливим, а звук сповіщень у телефоні починає нагадувати тортури. Я заплющую очі й знову відчуваю лоскіт сухої трави на щоках. Я відчуваю запах конюшини й той самий дотик теплих пальців. Я чую його сміх — ще дитячий, але вже такий рідний.

І я розумію: щось справді змінилося. Ми виросли. Світ перестав бути ігровим майданчиком і став ареною. Він став тим, ким обіцяв — людиною, яка не знає страху, чиє життя вимірюється висотою стрибка та швидкістю обертання коліс. Його шрами на руках — це карта його перемог над смертю. А я стала тією, чий голос справді слухають тисячі. Я розповідаю людям, як дихати, як шукати баланс, як жити на повні груди, хоча іноді сама забуваю, як це — просто дихати без камери в обличчя.

Ми досі друзі. Найкращі. Нас вважають нерозлучним дуетом, "тією самою парою, яка не пара". Ми знаємо тріщинки на чашках одне одного і паролі від телефонів.

Але коли він, як і тоді, називає мене «принцесою», дивлячись на мене тим самим поглядом, у якому все ще танцює сонячне проміння... у мене досі щось стискається всередині. І я вже дуже давно не намагаюся переконати себе, що це просто від спеки.

Це літо починалося як зазвичай. Але десь у повітрі вже відчувався запах грози. Тієї самої, що змиває всі старі сценарії та залишає після себе лише голу, тремтливу правду.

Наші "сторіз" тільки починалися. І жоден із нас не був готовий до того, що найнасиченіші миті не потраплять в об'єктив.