Розділ 24

Вони просувалися довгим підземним тунелем, де повітря було важким і просякнутим стійким запахом сирої землі, плісняви та моху. Котаро, як і всі демони-оні, чудово бачив у суцільній темряві, тому смолоскип йому був не потрібен. Аспід рухалася так, наче мала якесь особливе, шосте чуття — вона лише зрідка зупинялася, швидко висовувала свій довгий зміїний язик, зчитуючи запахи й коливання повітря, і впевнено йшла далі.

А ось для Злати ця подорож стала справжнім випробуванням: вона не бачила далі власного носа й раз у раз спотикалася об коріння. Помітивши це, Котаро зосередився, і його роги почали випромінювати м'яке, тепле червоне світло, яке хоч трохи розвіяло темряву навколо дівчини.

— Ти вже ходив цим тунелем? — тихо, майже пошепки запитала Злата, щоб луна не рознеслася підземеллям.

— Коли малим був, — так само тихо відповів Котаро. — Я майже зовсім про нього забув...

Раптом хлопець різко зупинився, здивовано вдивляючись углиб проходу.

— Що таке? Там щось є? — Злата миттєво напружилася.

— Раніше цього тут не було, — насупився оні. — Цей шлях мав бути абсолютно прямим, аж до самого виходу. А тепер... дивіться, хтось вирив нові тунелі, що розходяться вбік.

— Може, це ваші копали? Ну, інші оні зробили нові ходи?

Котаро заперечно похитав головою, вивчаючи свіжі сліди на глиняних стінах.

— Це робота звіролюда, — несподівано пролунав із темряви холодний голос Аспід.

— Звідки ти... знаєш? — здивувалася Злата.

Аспід повільно повернулася і зміряла дівчину таким поглядом, наче та поставила найдурніше запитання у світі.

— З гарних новин — він тут один, — звіролюдка злегка нахилила голову, знову вловлюючи язиком невидимі флюїди. — З поганих... він Перетворений.

— Що це означає? — насупився Котаро.

— Більшість звіролюдів, яких ви бачили, це просто змінені тварини. Вони не вирізняються особливим розумом чи кмітливістю, діють як дика зграя, — почала неохоче пояснювати Аспід. — А от Перетворені... це зовсім інше. Це колишні люди. Особливі люди, які свого часу вразили Кривотворця своїми талантами чи жорстокістю. Він перетворив їх особисто. Вони набагато розумніші, сильніші й здатні вести за собою цілі зграї монстрів. Ви це не знаєте, але в нас, серед звіролюдів, своя сувора ієрархія. 

— Один? Не думаю, що з ним виникнуть особливі проблеми, — самовпевнено кинув Котаро, хруснувши пальцями кулаків. 

— Ти ж ніколи не бився з Перетвореним звіролюдом, так? — одразу здогадалася Аспід, навіть не намагаючись приховати скепсису у голосі.

Котаро лише похмуро фиркнув і відвернувся, вдаючи, що його це не заділо.

— Мені от інше цікаво: що саме він тут робить? — продовжила розмірковувати Аспід, примруживши очі. — Можливо, він шпигун, якого підіслали розвідати наші ходи.

— Це дуже погано. — Злата тривожно вдивлялася вглиб темного коридору. — Тоді селище може опиниться під загрозою з тилу.

Раптом десь попереду, на самій межі червоного світла від рогів Котаро, щось заворушилося. Це було щось велике, масивне й важке. Воно з глухим шурхотом стрімко зникло в одному з щойно викопаних бічних проходів, залишивши після себе лише сипку земляну завісу.

Котаро і Злата швидко переглянулися. 

— Ходімо, — коротко кинув оні й рішуче рушив уперед, широкою спиною прикриваючи дівчат від можливого удару з темряви.

Побачивши цей жест, Аспід лише тихо хмикнула, але сперечатися не стала й пішла слідом.

Вони пересувалися якомога тихіше, затамувавши подих і вглядаючись у кожну тінь, аж доки тунель не вивів їх до перехрестя, яке розходилось одразу на кілька нових напрямків. 

— Куди далі? — тихо запитала Злата, озираючись довкола.

— Поняття не маю, — Котаро розгублено переводив погляд з одного ходу на інший. — Кажу ж вам, тут не мало бути жодних перехресть чи відгалужень. Тільки один прямий шлях на поверхню.

— Він створив тут лабіринт, — на обличчі Аспід з'явилася тонка хижа посмішка, для неї ця ситуація ставала схожою на якусь дику розвагу. — І тепер просто чекає, коли ми зайдемо в саму його гущавину, до центру... Я б на його місці зробила точно так само.

— Що ж, тоді зіграємо поки що за його правилами. Тим більше, іншого шляху в нас усе одно немає, — Злата рішуче дістала з сумки свого крижаного павука і обережно посадила його собі на плече. Маленька істота забриніла ледь помітною магічною прохолодою. — Треба бути напоготові.

 — Я от не розумію одного... — тихо заговорила Аспід, не втрачаючи пильності й продовжуючи сканувати темряву. — Ти знаєш цього Кураокамі всього кілька днів. У людській подобі він узагалі пробув недовго. Але ти так відчайдушно рвешся «рятувати» його з царства духів...

— І в чому, власне, твоє питання? — спокійно запитала Злата.

— Чому ти це робиш? — Аспід злегка повернула голову. — Ти ж нічого не втрачаєш. Він як був твоїм духом-покровителем, так і залишився. Він виконає свій обов'язок, коли ти його прикличеш. Навіщо ризикувати головою заради більшого?

— Тобі відомо, що таке дружба, справедливість і відповідальність одне за одного? — з упевненістю в голосі відповіла дівчина. — Мабуть, ні. Інакше ти б не ставила таких запитань.

— Пф. Я то гадала, що тільки Морган Вульфхарт та Велеслав страждають на подібну дурість, — невдоволено пробубніла звіролюдка, відвернувшись.

— Ти... знаєш Велеслава? — Злата аж зупинилася від несподіванки.

— Зустрічала його якось, — сухо відрізала Аспід. За її тоном було очевидно, що вона явно щось недоговорює, але витягти з неї бодай слово більше не вдасться.

— Він дійсно такий сильний маг, як про нього кажуть? — не втрималася і запитала Злата

— Скажімо так: далеко не кожен здатний вистояти в бою проти Кривотворця, — неохоче відповіла звіролюдка. — Навіть Вищі не ризикують зайвий раз зачіпати бога Темного Лісу. А він зміг.

Злата вже відкрила рота, щоб розпитати детальніше про ту зустріч, але раптом у кінці одного з проходів підземного лабіринту знову прошмигнула тінь. Цього разу істота була зовсім близько. Дівчина не встигла розгледіти обличчя чи то морду звіролюда, але в тьмяному червоному світлі рогів Котаро чітко вирізнялися величезні, гострі, як бритви, пазурі та справжня гора переплетених м'язів. Навіть повітря навколо здригнулося від його важкого, звіриного подиху.