Частина 2. Розділ 23

Злата невпевнено підійшла до того місця, де щойно височів величний дракон. У густій низькій траві, ледь чутно шарудячи, ворушився крижаний павук. Дівчина відчула знайомий магічний відгук, але тепер він був іншим — павук знову став лише провідником, крижаним мостом, через який вона могла кликати свого покровителя.

Вона обережно взяла павука в долоні. Злата повернулася до Котаро, який стояв неподалік, мовчки спостерігаючи за цією сценою.

— Якось воно... не так, — з неприхованою тугою промовив оні. — Я вже навіть почав звикати до нього. До його бурчання та пихи.

Злата мовчки кивнула. Гіркий ком підкотився до горла, заважаючи дихати. Відчуття порожнечі поруч було майже фізичним.

— Ми маємо щось вигадати, — нарешті витиснула вона з себе, стискаючи павука в руках. — Має ж бути для нього бути якийсь вихід із цієї пастки.

— Для цього довелося б перерити всі магічні бібліотеки та енциклопедії духів у всьому світі — зітхнув Котаро, поглядаючи на стіни фортеці. — А наразі в нас немає такої можливості, Злато. Ми відрізані від світу.

Дівчина на мить замислилась, її очі раптом блиснули рішучістю.

— І не треба нам бібліотек. У нас є власна «жива енциклопедія» з духів та демонів.

— Тобто? — Котаро здивовано підняв брову.

— Сузако, — впевнено відповіла дівчина. — Він екзорцист, він присвятив життя вивченню потойбічних сил. Якщо хтось і знає, як утримати духа в нашому світі, не ламаючи його сутність, — то це він.

З цією думкою вони переступили поріг свого тимчасового дому. Сузако, як ні в чому не бувало, точив лезо меча. Металічний скрегіт каменю об сталь заповнював кімнату, і було неясно, чи відчув екзорцист відсутність Кураокамі чи просто вдав, що нічого не сталося.

Злата, не гаючи часу, розповіла йому все: від перших кроків Кураокамі по ринку до його останнього польоту та перетворення на дим.

— Розумію. Він повернувся додому, — рівним голосом мовив Сузако, не перериваючи роботи. — Він там, де йому й належить бути. Чекає, поки його прикличуть знову.

— Ми можемо йому якось допомогти? — з надією запитала Злата.

— Допомогти? — екзорцист нарешті відклав меч і повільно повернув голову в бік дівчини, наче прислухаючись до її емоцій. — Дух повернувся в царство духів. Про яку допомогу може йти мова? Це природний порядок речей.

— Але він самотній! Він більше не хоче бути одиноким... — гаряче заперечила Злата.

— Злато, ми не можемо врятувати всіх духів від їхньої природи. Існує баланс, який не можна порушувати без наслідків.

Після цих слів Злата похнюпилася. Вона розуміла логіку Сузако, але серце відмовлялося приймати таку холодну істину.

— Рівноцінний обмін, — Сузако нарешті припинив точити меча. Металічний скрегіт затих, і в кімнаті повисла важка тиша. — Якщо ти хочеш звільнити свого покровителя з царства духів, то хтось інший має зайняти його місце. Наприклад... Дайтенгу.

— А це непогана ідея, — Котаро задумливо почухав підборіддя, уявляючи, як гордому крилатому демону підріжуть пір'я.

В очах Злати спалахнув слабкий, але щирий промінь надії. Вона зробила крок ближче до екзорциста.

— Сузако... Ти справжній майстер. Ти дійсно можеш це зробити? Обміняти їх?

— Тільки теоретично, — спокійно відповів той, повільно повертаючи обличчя в чорній пов'язці в її бік, наче вловлюючи кожен рух дівчини. — І для цього нам дещо потрібно. Будь-яка особиста річ Дайтенгу. Наприклад, та сама флейта.

— Десять золотих! Гроші наперед! — миттєво зреагував із сусідньої кімнати пильний голос Владічка.

Сузако навіть вухом не повів на вигук ногіцуне, продовжуючи свою думку:

— Але флейта — це не найскладніше. Головна перешкода попереду. Нам доведеться закликати Ятагарасу. Великий Ворон, провідник та охоронець кордонів царства духів, має особисто схвалити цей обмін. А от як його вмовити... це вже тобі думати, Злато.

Дівчина зглотнула гіркий ком і рішуче кивнула:

— Ти знаєш, де його знайти? Як з ним поговорити?

— Його напівзруйнований храм стоїть на старому кладовищі, за десятки кілометрів звідси. Ніхто вже й не пам'ятає, чиї кістки там лежать, — Сузако звів пальці докупи, міркуючи. — Але якщо зробити правильне підношення, Ворон з'явиться для розмови.

— І що це за підношення? — запитала дівчина.

— Кров. Твоя власна кров, Злато. Все інше для істоти такого рангу не має жодної ціни.

— Це дуже погана ідея, подруго, — роздався м'який, але серйозний голос від порога. Вони навіть не помітили, як до кімнати безшумно увійшла Інарі. — Ятагарасу — стародавнє божество, і він зовсім не привітний до смертних.

— Нічого, — Котаро похмуро розім'яв кулаки, аж суглоби хруснули. — Якщо він почне крутити носом, я знайду спосіб зробити його більш балакучим.

— Бійкою ви це питання не вирішите. Навіть не думай, оні, — Сузако злегка нахилив голову, безпомилково визначивши, де стоїть Котаро. — Не той випадок. Цей Ворон вважає себе абсолютно нейтральним, він стоїть над усім світським. Хоча, якщо чесно, це більше схоже на цілковиту байдужість до чужого болю.

— Я все одно маю спробувати, — Злата опустила погляд на долоню, де завмер крижаний павук, відчуваючи, що не пробачить собі, якщо здасться зараз.

— Спробувати-то можна, — зітхнула Інарі, поправляючи кімоно. — Але є ще одна проблема. Нам спочатку треба якось умовити Сайрена. Командир точно не зрадіє, якщо ми таємно залишимо селище саме зараз, коли в навколишніх лісах на нас чигають Ханзо та розлючений Дайтенгу.

                         ******

— Він може бути відмінним союзником у битві. Він наш друг! І він точно не заслуговує на таку самотність, — гаряче перераховувала Злата причини, чому вони зобов'язані витягти Кураокамі.

— Це безглуздо, — врешті холодно вимовив Сайрен, схрестивши руки на грудях. — Він твій покровитель, тож у будь-якому разі залишиться твоїм союзником у бою. Він дух, Злато, а всі духи самотні за своєю природою. Чому ти взагалі впевнена, що в нашому світі йому буде краще?