Розділ 22

Кураокамі вийшов із дому й важко опустився на лаву під розлогим деревом. Ранкове повітря було свіжим, але воно не приносило полегшення.

«Підсвідомо хотів стати людиною... Яка нісенітниця! Це було давно і вже неправда», — роздратовано розмірковував він, стискаючи край нового кімоно. — «Треба просто зібратися з думками й силоміць повернути собі величну подобу».

Він заплющив очі, напружився всім єством, до найменшої іскри магії уявивши, як його тіло видовжується, вкривається крижаною бронею, а замість людських пальців з’являються могутні кігті. Він просидів так кілька хвилин, майже не дихаючи.

Тиша. Нічого, крім шелесту листя.

Кураокамі розплющив очі й подивився на свої долоні — бліді, гладенькі, без жодної білосніжної лусочки. Він важко, розпачливо зітхнув і втупився в одну точку, аж поки краєм ока не помітив, як поруч тихо присіла Злата.

— Це моя провина, — сумно мовила вона, не дивлячись на нього. — Я мала краще готуватися до уроків майстра Шінкея, перш ніж прикликати тебе. Мені просто... мені потрібна була будь-яка допомога, вся сила світу, аби врятувати кохану людину.

— Коханого демона оні, — виправив її Кураокамі, і в його голосі вперше не було звичної пихи. — Тобі це може здатися дивним, але я тебе розумію. Взагалі-то, я міг не приходити на твій приклик. Магія — це лише двері, а входити в них чи ні — вирішує дух.

Він на мить замовк, розглядаючи візерунки на рукавах.

— У світі духів нудно й одиноко. Після своєї останньої підопічної я дав собі слово, що більше ніколи не стану чиїмсь покровителем. Але сам же його і порушив.

— Можна спитати? Чому я? Чому ти вирішив передумати саме зараз? — зацікавилася Злата, повертаючи до нього обличчя.

— Не шукай тут таємних знаків чи призначення, — хмикнув Кураокамі, ховаючи погляд. — Я вже казав: там самотньо. А тут... принаймні не нудно. Поки ти не помреш від старості, звісно.

Злата лагідно посміхнулася, відчувши, як лід між ними трохи скресає.

— Я постараюся прожити якомога довше. І все ж таки, ми тепер одна команда... навіть сім'я. Ми разом вирішимо питання твоєї трансформації, чого б це не коштувало. І ти не повинен сидіти тут на самоті й картати себе.

.Кураокамі ледь помітно кивнув, і на його обличчі вперше промайнула слабка, майже людська посмішка. Слова Злати подіяли на нього краще за будь-яке магічне зілля.

— І в мене є ідея, — продовжувала дівчина, підводячись із лави. — Зараз ми втрьох підемо й відшукаємо Аспід. Вона точно десь у місті. Звіролюди знають про трансформації все і навіть більше. Можливо, вона підкаже, як приборкати твоє нове тіло.

З дверей будинку вийшов Котаро, поправляючи пояс.

— Ну що ж, ходімо. Пошукаємо нашу невловиму зміюку.

У пошуках Аспід вони обійшли чи не всю територію фортеці: зазирнули до кузні, де пашіло жаром, перевірили тренувальний табір та галасливий трактир. Минули навіть велику їдальню та місцеву школу, але звіролюдка наче крізь землю провалилася. Втім, це було очікувано від тієї, чиє життя роками складалося зі шпигунства, диверсій та майстерно розставлених пасток.

Нарешті вони помітили її на самому верху сторожової вежі. Аспід сиділа на кам’яному зубці, нерухомо вдивляючись у лінію обрію, де небо торкалося верхівок Далекого лісу.

— Аспід! — гукнула її Злата, прикриваючи очі від сонця. — Ти не могла б спуститися? Нам потрібна твоя допомога!

Звіролюдка повільно перевела на них холодний, зміїний погляд, навіть не поворухнувшись.

— З якого дива ви вирішили, що я стану вам допомагати? — її голос долетів зверху, прохолодний і байдужий. — Своє завдання я виконала, доставила вас цілими. Далі — не мій клопіт, нехай Сайрен вами займається.

— Ну як же... а солідарність? Допомога друзям у скруті? — намагалася вмовити її Злата.

Аспід раптом розреготалася — гучно й дещо іронічно.

— Друзям? Ми бачимося вдруге в житті, мала. З якого це дива ми раптом стали друзями? Я працюю за наказом, а не за «дякую».

 — Та годі тобі! Ти ж зовсім не така холодна й байдужа, якою хочеш здаватися, — продовжувала вмовляти Злата, не втрачаючи надії.

— Зараз я її власноруч спущу на землю! — прогарчав Котаро, стискаючи кулаки. Йому явно набридло стояти під вежею задерши голову.

— Стій! Так ми нічого не доб’ємося, — зупинила його дівчина, вхопивши за лікоть. Вона знову звела погляд на вежу, вказуючи на Кураокамі: — Аспід, допоможи своєму... «братові-змію». А ми обов’язково якось віддячимо!

— Це не зовсім влучне порівняння, — ображено зауважив Кураокамі, поправляючи рукави кімоно. — Я — дракон, а не плазун.

Звіролюдка зацікавлено примружилася, розглядаючи покровителя. Раптом, зі зміїною грацією та неймовірною швидкістю, вона ковзнула вниз по кам’яній стіні вежі, за мить опинившись прямо перед ними.

— Йому? — Аспід обійшла навколо Кураокамі, наче торкаючись його тіла своїм холодним поглядом. — А що з ним не так? Виглядає... Нічого так.

— Він не може повернути свою справжню подобу, — почала пояснювати Злата. — Він застряг у цьому тілі. Ти ж маєш розумітися на трансформаціях, ти звіролюдка!

— Добре. Я спробую допомогти, — неочікувано погодилася Аспід, ледь помітно посміхнувшись кутиками губ.

— От бачиш! Я ж казала, що дружба творить дива! — зраділа Злата, вже готова обійняти звіролюдку.

— До чого тут твоя «дружба»? — Аспід знову холодно засміялася, і в цьому сміху чулося легке шипіння. Вона зупинилася прямо перед Кураокамі, дивлячись йому в очі. — Просто він мені подобається. Я планую з ним потанцювати у ліжку.

Злата аж заклякла на місці, роззявивши рота. Котаро поруч кашлянув, не знаючи, куди подіти очі.

— Що значить «потанцювати у ліжку»? — щиро здивувався Кураокамі, вигнувши брову. — Попереджаю одразу: я не танцюрист.

  — Ну що ж, подивимося, що з тобою не так... — Аспід зробила крок ближче, і її рухи стали повільними, майже гіпнотичними.

Вона торкнулася холодною долонею шиї Кураокамі, наче намацуючи пульс, потім її пальці проковзнули по плечу, стискаючи біцепс крізь тонку тканину кімоно. Далі, не зупиняючись, її рука, мов справжня змія, ковзнула йому під одяг через виріз на грудях.