Розділ 20

Поселення оні зовсім не було схоже на звичайне селище. Це було справжнє місто-цитадель, чиї кам’яні стіни, увінчані гострими шипами, здіймалися до самого неба. На зубцях мурів, не зводячи очей із горизонту, стояли нерухомі вартові-оні. Масивні металеві ворота зі скреготом розчинилися, впускаючи Горо та його супутників усередину.

За стінами кипіло життя: цілі загони оні у важких обладунках відточували майстерність на мечах, наповнюючи повітря ритмічним дзвоном сталі. Груба кам’яна архітектура дихала незламною міцністю, а густий аромат смаженого м’яса, здавалося, линув із кожного будинку, змішуючись із запахом диму та металу.

— Тут багато що змінилося відтоді, як я був тут востаннє, — Котаро розгублено почухав потилицю, озираючись довкола.

— Так. Тепер Яго — наш новий старійшина. Він перекроїв тут усе, — басовито пояснив Горо. — Ми готуємося до війни. До справжньої Великої війни.

Златі здавалося, що її розум от-от вибухне від надлишку інформації. Старші Вищі: Айно, Ханзо, Анаксагор, Сайрен... Колись ці імена належали лише молитвам та стародавнім релігійним текстам, а тепер виявилося, що вони не просто реальні, а й готові спалити світ у своїх міжусобицях. Якийсь загадковий Кривотворець, армії потвор, Котаро — Вищий, новий Король Крайни та Архімаг Велеслав... Дівчині хотілося просто зупинитися посеред площі й закричати, намагаючись виштовхнути з себе цей божевільний калейдоскоп подій.

— Я так і не зрозумів: чому ви вирішили прийти саме сюди? — перервав її думки Горо.

— Попередити селище... — відповів Котаро і, ледь помітно опустивши голос, додав: — ...і своїх братів.

Горо лише коротко хмикнув у відповідь, але в цьому звуці відчувалася сувора родинна солідарність.

Нарешті вони дісталися до найбільшої споруди, що нагадувала величний храм. Уздовж мармурових сходів височіли статуї воїнів оні; кожен мечник був унікальним, а під кожним було викарбувано ім’я. На самій вершині храму застигла велична постать триокого демона з трьома рогами, що споглядав місто холодним кам’яним поглядом.

Біля входу на них чекав Яго. Старійшина був одягнений у розкішне червоне кімоно, колір якого ідеально пасував до його шкіри, а тканина була розшита дивними, пульсуючими ієрогліфами. Яго був значно меншим за велетня Горо, але від нього віяло такою владою, що ніхто б не наважився назвати його слабким. Він розмовляв із витонченим, струнким юнаком, чиє довге блакитне волосся спадало на плечі, а шкіра подекуди була вкрита мерехтливою блакитною лускою.

Злата відчула, як серце пропустило удар. Вона впізнала його за фресками у старих храмах. Це був Сайрен — Бог океанів та морів.

— Котаро, я радий, що ти вижив. Не кожному це вдається після зустрічі з Ханзо, — голос Сайрена був тихим і спокійним, але він володів дивною силою — його було чітко чутно кожному на площі, наче він шепотів прямо у душу.

 Яго глянув на молодшого брата і стримано кивнув.

— Котаро, брате, — промовив він.

Хлопець відповів кивком. Яго та Горо були єдиними, хто ніколи не цурався його в селищі; вони навіть навмисно підкреслювали свій зв’язок, привселюдно називаючи його «братом». Проте вся родинна ніжність зникала, щойно справа доходила до тренувань: Горо вичавлював із нього всі сили фізичними навантаженнями, а Яго — нещадними бойовими мистецтвами.

Сайрен перевів погляд на Злату, і в його очах зблиснуло щире здивування.

— Ти сильна, — тихо промовив Бог Океанів. — Але я бачу дещо ще... Щось дуже знайоме у твоїй аурі.

Він підійшов ближче. Кураокамі, який до цього моменту намагався злитися з тінню за спиною дівчини, нервово завовтузився.

— Сайрене, не дивись на мене, не дивись! — запищав павук, але врешті, змирившись, виліз на плече Злати. — А, ладно... дивись на мою ганьбу.

— Кураокамі, ти трохи поменшав, — хмикнув Сайрен. — Але добре, що ти тут. Не думав, що після неї ти знову захочеш бути чиїмось покровителем.

— Після кого? — запитала Злата, переводячи погляд з бога на павука. Але обидва зберігали мовчанку, яка тиснула сильніше за слова.

— Що ж, гадаю, це добре, що ви прийшли саме зараз, — перервав паузу Яго. — Битися ви вмієте, отже, користь від вас буде.

— Ми взагалі-то прийшли лише попередити, що Ханзо полюватиме на вас через відмову Котаро приєднатися до Вищих, — втрутилася Інарі. — Про участь у війні мова не йшла.

— І правильно зробив, — відрізав Яго. — Інакше ми опинилися б по різні боки барикад, а мені зовсім не хочеться битися з братом.

— Так чи інакше, ви вже втягнуті у війну, — спокійний голос Сайрена прозвучав як вирок. — Ви — ціль Ханзо. Єдиний шанс вижити — триматися разом. Тільки після перемоги ви зможете вільно видихнути.

— Тренуйтеся і готуйтеся, — порадив Яго. — Вам є над чим працювати, щоб вдосконалити навички.

— Вони мають рацію, — втомлено підтримав Сузако, спираючись на меч. — Інших варіантів не існує.

Яго вказав на міцну кам’яну хатину неподалік від храму.

— Є вільний будинок. Можете відпочивати там. Горо вас проведе.

Велетень-оні коротко кивнув і розвернувся до друзів.

— Ходімо. Підлікуєте рани. Їжу вам принесуть.

Дім виявився напрочуд просторим: кілька великих кімнат, кухня та мінімум меблів — лише все найнеобхідніше. Шафи, важкі столи та масивна піч, від якої ще віяло ледь відчутним теплом. Тут панувала сувора естетика оні: міцність понад усе.

Інарі з Сузако одразу попрямували до першої кімнати. Хоча кіцуне і змогла затягнути найнебезпечнішу рану мечуна, численні дрібні порізи та забої все ще потребували ретельного догляду. Ногіцуне, міцно притискаючи до себе викрадену флейту, блискавкою шмигнув у дальню частину будинку, вочевидь, шукаючи схованку для свого скарбу.

Залишалася лише одна вільна кімната.

— Я можу перенести футон і лягти на кухні, — запропонував Котаро, ніяково переминаючись із ноги на ногу.

— Ні. Спатимемо в одній кімнаті, — відрізала Злата, дивлячись йому прямо в очі. — Зрештою, від кого нам тепер ховатися?