Розділ 17

Посіпаки Грока з гуркотом зачинили двері клітки. Важкий засув став на місце, відрізаючи Злату від свободи.

«Це неможливо... Велеслав убив їх усіх. Це марево, ілюзія Дайтенгу!» — дівчина вчепилася в іржаві ґрати, до болю заплющила очі й спробувала зосередитися. Вона шукала всередині себе ту іскру, той холодний ефір, який став її частиною в Академії. Вона намагалася пропустити його крізь пальці, але всередині панувала мертва порожнеча.

— Донечко... Треба було тікати, поки була можливість, — раптом пролунав тихий, змучений голос із сусідньої клітки.

Злата різко розплющила очі.

— Мамо?!

Крізь сіру вату туману вона розгледіла постать у сусідній заґратованій ямі. Це була вона. Худа, бліда, із заплутаними пасмами сивого волосся, що брудними бурульками звисали на обличчя. Мати дивилася на неї поглядом, у якому було стільки любові та болю, що у Злати перехопило подих.

— Тобі знову ввижалася та Академія? — із нескінченним сумом запитала жінка.

Злата хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона глянула на свої руки — вони були вкриті саднами та в’їденим брудом. На ній не було тієї вишиванки, у якій вона ступила під крони Темного Лісу. Лише старе, рване лахміття, що ледь трималося на плечах.

— Все таке реальне... Навіть плече болить, — прошепотіла дівчина, відчуваючи, як реальність Академії вислизає, немов пісок крізь пальці.

— Вони тебе били? Знову? — гірко запитала мати, притискаючи руки до грудей.

— Це не справжнє... це все ілюзія, — як закляття, повторювала Злата, забившись у куток клітки.

— Донечко, поговори зі мною. Благаю, ти мене лякаєш! — голос матері дрижав від сліз.

«Ні, я не дурна. Тільки-но я почну з тобою розмовляти — ти остаточно задуриш мені розум», — подумала Злата, відводячи погляд. Вона почала гарячково озиратися, шукаючи хоча б одну деталь, що не вписувалася в цей кошмар.

Десь там, на периферії свідомості, вона все ще пам'ятала про Кураокамі. Але тут, у цьому брудному пеклі, навіть пам'ять про величного духа здавалася ознакою божевілля.

 — Хай тобі грець! Кляті маленькі лапки... — почула Злата роздратований писк біля самого порогу клітки.

— Кураокамі! — її голос здригнувся від надії.

Маленький білий павучок на мить завмер, почувши своє ім'я. Швидко перебираючи ніжками по брудній підлозі, він попрямував до дівчини, ігноруючи іржу та сміття.

— Ось ти де! — запищав він, вправно видираючись по руці Злати на її плече. — Ну й діру вибрав цей довгоносий демон для твого розуму!

— Обережно, доню! — вигукнула "мати" з сусідньої клітки, кидаючись до ґрат. — Не чіпай його! Він отруйний! Вкусить — і в тебе знову почнуться ті страшні галюцинації про магів!

Злата на мить завагалася, дивлячись на жінку, але Кураокамі лише презирливо пирхнув (якщо павуки взагалі на це здатні).

— Бачив інших? — пошепки запитала Злата, намагаючись не слухати благання сусідки.

— Ні. Порожньо, — відповів Кураокамі, зручніше вмостившись на плечі. — Ми тут одні. Мабуть, через те, що я вчепився в твоє плече ще в реальному світі, нас закинуло в цю пастку разом. Інші зараз блукають у власних кошмарах.

— Ця ілюзія... вона занадто правдоподібна, — тихо мовила дівчина, дивлячись на свої зашкарублі від бруду пальці. — Я відчуваю біль, запах, холод...

— Дайтенгу не просто так називають Майстром Ілюзій, — поважно відповів дух-павук. — Це тонка робота: викривлення простору, духи-навіювачі, гра на почуттях. Тут є все, щоб розчавити твою волю. Але на могутнього Кураокамі ці фокуси не діють! Тож досить сидіти — пішли звідси!

— Я не можу... — Злата безпорадно опустила руки. — Магія не працює. Тут немає ефіру.

Павучок раптово завмер. Його лапки перестали ворушитися, а маленькі очі-намистинки втупилися в простір.

— А ось це вже проблема, — пробурмотів він. 

 — З ким це ти там базікаєш? — пролунав огидний голос Грока. Работорговець наблизився до клітки, мружачись і вдивляючись у напівтемряву. — Що це там у тебе на плечі? Який дивний білий павук. Гадаю, за таку дивину колекціонери відвалять кілька золотих. Ану, дай його сюди!

Злата відсахнулася вглиб клітки, прикриваючи Кураокамі долонею.

— Витягніть її звідти! — рявкнув Грок, втрачаючи терпіння. — Зараз вона отримає в мене за те, що не виконує накази господаря!

Двоє посіпак миттєво з’явилися поруч. Вони не прийшли — вони просто витекли з туману, наче були його частиною.

— Підходьте по одному, бовдури! Я вам усім пики наб’ю! — войовничо запищав Кураокамі, ворушачи лапками.

Проте залізна хватка одного з найманців вирвала Злату з клітки. Грок, не гаючи часу, грубо вхопив павука за черевце.

— Ти гля, він ще й балакає! — зареготав работорговець, підносячи духа до самого обличчя.

Кураокамі зреагував блискавично — він із силою встромив свої ікла в грубий палець Грока. Від несподіваного, пекучого болю той скрикнув і різко змахнув рукою, відкидаючи павука на землю.

— Ах ти ж паскуда!

Грок заніс важкий чобіт, намагаючись розчавити маленьке створіння.

— Ні! — скрикнула Злата.

Зібравши всі залишки сил, вона вдарила посіпаку ногою в пах. Його залізні лещата на мить ослабли, і дівчина ривком кинулася на брудну землю, накриваючи Кураокамі долонями. Важкий чобіт Грока з силою опустився прямо на її руку. Виразний хрускіт кісток відлунився в тиші, а нестерпний біль прошив усе тіло до самих кінчиків волосся.

Цих секунд вистачило: павук встиг вислизнути з-під роздавленої долоні й стрімко забіг по руці дівчини назад на її плече. Розігрітий люттю Грок не зупинився — його друга нога з розмаху влетіла Златі в живіт. Від удару в неї перехопило подих, а шлунок звело такою судомою, що вона ледь не виблювала.

Злата впала обличчям у багнюку. І раптом усе змінилося.

Замість пекучого болю від ударів її тіло почало охоплювати різке, паралізуюче відчуття холоду. Він не йшов ззовні, він народжувався всередині, розтікаючись по венах крижаною отрутою. Дівчина затремтіла так сильно, що зуби почали вибивати дріб.