Розділ 16

                                                                           16.1

Друзі дісталися межі Темного Лісу дивно швидко. Щойно позаду залишилися вогні Тайо, як повітря стало густим і вологим, а тиша — майже фізично відчутною. Кожен був занурений у власні роздуми, наче сама темрява змушувала їх мовчати, зважуючи небезпеки, що чатували попереду. Злата, відчуваючи, як напруга стискає серце, вирішила порушити мовчанку і заговорити зі своїм покровителем, який до цього лише невдоволено сопів їй у комір.

— Я не розумію твою логіку, Кураокамі, — тихо промовила вона. — Ти сам погодився стати моїм покровителем. Але щойно опинився в цьому світі, як тебе все перестало влаштовувати. Що не так?

— Що не так?! — миттєво запищав павук, вилазячи на самий край її плеча. — Я — павук! Ось що не так!

— Ти не павук! — терпляче заперечила Злата. — Ця крихітна істота — лише провідник. Живий символ, що тримає наш зв’язок, аби мені не доводилося щоразу креслити складні магічні кола й витрачати дорогоцінний час на твоє прикликання.

— А відчуваю я себе павуком! — не вгамовувався дух, люто ворушачи всіма вісьмома кінцівками. — Я навіть лапками ворушу! Бачиш? Бачиш, як я ними смикаю?! 

— Ну, то це ж чудово, — стримано посміхнулася Злата. — Маєш шанс роздивитися світ з незвичної перспективи. Заодно і трохи вгамуєш своє еґо та манію величі. І до речі... ти ж, мабуть, уже був покровителем інших магів до мене? Як ви з ними налагоджували зв'язок?

— Пфф! — павук демонстративно відвернувся. — Це було цілу вічність тому. І всі вони вже мертві.

Злата здригнулася. Холод лісу раптом став ще дошкульнішим.

— Мертві?

— Здебільшого вони гинули, бо лізли куди не слід. Точнісінько як ти зараз, — буркнув дух, і в його писклявому голосі промайнула тінь справжньої, гіркої мудрості. — А решта... ну, ті просто дочекалися своєї старості.

— О, це неабияк додає оптимізму, — Злата скосила очі на своє плече, намагаючись розгледіти реакцію духа. — І як давно ти востаннє був у нашому світі?

— Це неважливо, — відрізав Кураокамі.

Він раптово замовк і сильніше вчепився лапками в тканину її одежі. Злата зрозуміла: він не просто не хотів згадувати, він чогось остерігався.

— Бо бути духом значно важче, ніж здається, Злато, — неочікувано втрутився у розмову Сузако. Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася гіркота знання. — Бути покровителем — це не просто ділитися силою. Це довіра, розуміння та дружба, що переплітаються в один вузол. Духи безсмертні, а от маги — ні. І коли той, до кого ти встиг прив’язатися, згасає... це залишає глибокий слід.

Злата занепокоєно замовкла, переварюючи ці слова. Вона ніколи не задумувалася про те, що для Кураокамі вона — лише чергова коротка мить у його вічному житті.

— Я... я ніколи про це не думала з такого боку, — тихо відповіла вона.

Проте філософський настрій тривав недовго. Раптом дівчина відчула дивний, швидкий лоскіт прямо під тканиною своєї сукні.

— Ну такі собі... Я гадав, вони більші! — почувся звідти приглушений писк павука.

Очі Злати розширилися від шоку. Вона миттєво засунула руку за пазуху, намагаючись спіймати нахабного духа.

— Ану негайно вилазь звідти! — вигукнула вона, червоніючи під заливистий сміх Інарі.

Але павук, спритно перебираючи лапками, вже перескочив їй на спину, змушуючи дівчину смішно крутитися на місці. Врешті-решт, після короткої боротьби, Кураокамі тріумфально повернувся на своє законне місце на плечі.

— Більше ніколи... чуєш? Ніколи не смій лізти до моїх... мені туди... під одяг! — видихнула Злата, намагаючись повернути собі хоча б краплю серйозності.

— А як же «пізнання одне одного»? — обурено заверещав павук, ворушачи передніми лапками. — А раптом мені доведеться робити тобі терміновий масаж серця? Я мушу знати дорогу до мети!

— Для цього у нас є Котаро, — крізь сміх вставила Інарі, витираючи сльози в кутиках очей. — І, судячи з усього, груди Злати його цілком влаштовують. Еге ж, рогатику?

Вуха Котаро миттєво спалахнули яскраво-червоним. Оні мимоволі кинув швидкий погляд на Злату, зустрівся з її розгубленими очима і тут же втупився в землю, наче шукав там порятунку.

— Зачекай... Ви що, досі вдвох не?.. — Інарі театрально прикрила рота долонею, удавано вжахнувшись. — Ой, лишенько! Яка цнотлива молодь пішла.

— Може, ми все ж таки змінимо тему? — нервово запропонувала Злата, відчуваючи, що її обличчя вже можна використовувати замість факела для освітлення лісу.

— Це так мило і так сумно водночас! — хіхікнула Кіцуне.

 Владічок раптово завмер, наче наткнувся на невидиму стіну. Він підняв руку, закликаючи друзів до тиші, і вказав на низину попереду. Там, між велетенських кривих стовбурів, повзла густа сіра пелена.

— Доведеться йти в обхід, — коротко кинув він. — У Темному Лісі краще не гратися в хованки з туманом. Зазвичай там чатують мандрагори, або щось значно гірше, що тільки й чекає, аби ти втратив орієнтацію.

— Але ж це найкоротший шлях! — запротестував Котаро, нетерпляче стискаючи кулаки. — Кожна година на рахунку!

— Найкоротший не означає найбезпечніший, — хитаючи головою, заперечив ногіцуне. Його зіниці стали вузькими, а хвіст (який він зазвичай приховував) нервово смикнувся.

— Він має рацію, Котаро, — Сузако зробив крок вперед, прислухаючись до тиші. — Я відчуваю, як туман «ковтає» звуки. Ми можемо заблукати в ньому на дні, або загрузнути в бійці з тим, чого навіть не бачимо. Це відніме значно більше часу, ніж обхід.

Котаро невдоволено буркнув, але сперечатися з логікою сліпого екзорциста не став.

— Але врахуйте, — додав Владічок, розвертаючись ліворуч, де стежка вела вгору, — обхідний шлях пролягає через Мертве селище. 

— Чому воно мертве? — запитала Злата, мимоволі притиснувши руку до плеча, де сидів Кураокамі. Павук теж притих, уважно вдивляючись у темряву.

— Мешканці зникли. Раптово і безслідно, — Владічок знизав плечима так, — Просто одного ранку будинки стали порожніми. Якщо поквапимося, пройдемо його до заходу сонця. А повірте мені на слово: ви не захочете опинитися в тому місці, коли настане справжня ніч.