Розділ 13

З самого ранку, коли перші промені сонця ледь торкнулися дахів Академії, Злата вже чекала у класі майстра Шінкея. Вона відчувала приємну втому після безсонної ночі на даху, але азарт і передчуття чогось великого не давали їй заплющити очей.

Вчитель не змусив себе чекати. Він увійшов до кабінету, тримаючи в руках тацю, на якій вишукано виблискували дві керамічні чашки та порцеляновий заварник.

— Спершу — бадьорий чай. Щоб ритуал пройшов якнайкраще, — промовив Шінкей, неквапливо наливаючи напій.

Одну чашку він поставив перед дівчиною. Златі понад усе хотілося нарешті розпочати пошуки свого покровителя, а не витрачати час на чаювання, але відмовитися було б нечемно. Тим паче, аромат напою був напрочуд звабливим — він пахнув гірськими травами та якимось терпким, незнайомим корінням.

— А чому саме у снах ми маємо шукати покровителя, майстре? — запитала Злата, зробивши перший ковток. Приємне, густе тепло миттєво почало розливатися її тілом, наче огортаючи кожну клітинку.

— Під час глибокого сну твоя душа покидає земну оболонку і потрапляє у Світ Духів, — спокійно пояснював Шінкей. — Саме там відбуваються випробування. Ти зустрінеш того, хто відгукнеться на твою іскру. Пам’ятай, цей дух може прийняти будь-яку подобу, навіть ту, якої ти найменше очікуєш.

— А який покровитель у вас? — з цікавістю запитала дівчина, відчуваючи, як повіки стають важкими, а світ навколо починає трохи вібрувати.

— У мене це...

Злата так і не розчула відповіді. Голос вчителя раптом став глухим, наче він говорив з-під товщі води. Контури кімнати попливли, перетворюючись на кольорові плями, голова приємно обважніла, і Злата відчула, як провалюється крізь стілець у м'яку, нескінченну темряву.

Сон забрав її раніше, ніж вона встигла поставити чашку на стіл.

Злата опритомніла від пронизливого холоду, що просякав крізь одяг до самих кісток. Розплющивши очі, вона побачила навколо лише густий, хворобливо-білий туман, крізь який ледь проглядали покручені стовбури дерев. Світ здавався вицвілим, позбавленим справжніх барв.

— Майстре Шінкей?! — гукнула вона, але відповіддю було лише її власне відлуння, що згасало в молочній пелені.

«Дивне відчуття... Все навколо наче з вати. Невже це і є той самий сон? Якщо так, я маю знайти свого покровителя. Але куди йти, коли не бачиш власної витягнутої руки?»

Злата рушила навмання, тримаючись ледь помітної стежки, що змійкою в’юнилася між корінням. Час тут ніби зупинився — дівчина не знала, чи йде вона хвилини, чи години. Раптом тишу розірвав лютий звірячий рик.

З туману, здіймаючи сріблястий пил, вискочила потвора. Це був звіролюд, схожий на деформованого кабана з іклами завдовжки з мечі та закривавленими кігтями. Він заревів і кинувся прямо на дівчину. Злата інстинктивно виставила руку вперед. Крижаний вихор вирвався з її долоні з такою силою, якої вона ніколи не відчувала в реальності. Монстр застиг на місці, миттєво перетворившись на крижану статую.

— Ого, яка ти сильна! — почувся тонкий, тремтячий голос.

З-за масивного стовбура на неї злякано і водночас із захопленням дивилося дівчатко років чотирнадцяти. Її брудне волосся сплуталося, а одяг перетворився на лахміття, наче вона блукала цим лісом цілу вічність.

— Хто ти? — Злата здригнулася, не очікуючи зустріти тут людину.

— Я... я не пам’ятаю свого імені. Я тут дуже давно, — дівчина опустила очі. — У цьому місці поступово втрачаєш себе.

— Ти загубилася?

— Ні... — голос дівчинки став гірким. — Хитрий старий Шінкей заманив мене сюди, щоб згодувати своєму звіру. Але я добре вмію ховатися.

Злата відчула, як серце пропустило удар.

— Шінкей? Заманив? Цього не може бути!

— Ще й як може. Напоїв мене якимось дивним чаєм, сказав, що я стану поживою для його монстра. І ось я тут, — вона підозріло глянула на Злату. — Невже цей старий і тебе так само сюди затягнув?

— Так... — невпевнено відповіла Злата, згадуючи останній ковток чаю. — Але я виберуся звідси і все з’ясую.

— Всі так казали. Але всіх зрештою зжер звір.

— Це лише сон! — заперечила Злата. — Він не може по-справжньому когось з’їсти.

— Сон? — дівчинка замислилася. — Тепер зрозуміло, чому я роками не хочу ні пити, ні їсти... Отже, звір поглинає не тіла, а душі. Тому тут немає ні кісток, ні залишків.

Злата різким рухом розбила замороженого звіролюда на тисячі крижаних уламків.

— Треба знайти вихід. Мені потрібно якось тебе називати... щоб було легше.

— Це не має значення. Але якщо тобі так спокійніше, клич мене... Туманка. Я надто довго ховалася серед цих дерев у цьому тумані.

Злата кивнула, хоча в глибині душі відчула тривогу.

— Ти знаєш, як покинути цей ліс?

— Не знаю. Але гадаю, вся справа у звірі. Якщо його вбити — ми звільнимося. Ти сильна, у тебе є шанс. Я знаю, де його лігво... Приблизно. Іди за мною, але будь обережна. Невідомо, які ще жахіття причаїлися в цьому сні.

— Ти кажеш, тут були й інші? — запитала Злата, намагаючись не відставати від Туманки, яка рухалася крізь молочну пелену дивною, невагомою ходою.

— Були. Але останнім часом — жодної живої душі, — Туманка раптом завмерла і різко повернулася до Злати. — Мабуть, у світі вже просто не залишилося таких дурнів, які здатні повірити цьому старому маніпулятору... Ой, вибач! Я не хотіла сказати, що ти дурна, бо довірилася Шінкею. Просто він дуже переконливий.

— І Академія нічого не робить, щоб зупинити це? — Злата пильно глянула на дівчинку, намагаючись вловити бодай тінь фальші в її великих очах.

— Вони його бояться, — Туманка знизала плечима, і цей жест здався занадто дорослим для її вигляду. — Бояться його звіра. Принаймні, я так думаю.

— Зрозуміло... То як давно ти тут ?

— Я ж казала: не пам'ятаю. Дні, місяці, роки... У цьому місці час розчиняється, як цукор у чаї. Ти поступово втрачаєш себе, поки не стаєш просто частиною цього туману.