Розділ 12

                                                                                        12.1

Відправивши поштового яструба Анаксагору, Аспід важко опустилася на лаву під старою вишнею в Сагі. Місто поступово приходило до тями після нападу, але її думки були далеко від відбудови стін. Вона знайшла того, кого шукав Старший Вищий.

Вся ця місія здавалася божевіллям з самого початку. Поранення після жахливої битви в Адрайєлі майже загоїлися, хоча зламана нога досі нагадувала про себе тупим болем після довгих переходів, а порожня очниця була вічною згадкою про ціну поразки. Аспід мала б гнити в казематах Крайни до кінця своїх днів, якби не та дивна домовленість.

Яким же був її шок, коли той п’яниця та цинічний найманець, якого вона знала раніше, виявився одним із Вищих. Анаксагор запропонував їй свободу та, що найважливіше, розрив зв’язку з Виродіалом Кривотворцем. Вона погодилася без вагань. Смерть у камері не входила в її плани. Анаксагор стримав слово: зв'язок із темним господарем зник, хоча вона все ще залишалася звіролюдом, здатною будь-якої миті випустити на волю свою другу форму.

Завдання було чітким: знайти юного Вищого, який чомусь досі не посів своє законне місце у Золотому Палаці. Єдина прикмета — роги.

Аспід, як уродженка Тайо, одразу спрямувала погляд на клан Оні. Місяць шпигування в їхньому селищі був справжнім ходінням по лезу ножа. Оні — природжені воїни з гострим чуттям; один хибний крок, і розмова зі шпигункою була б дуже короткою і кривавою. Але серед суворих демонів вона не бачила нікого, хто б тягнув на статус божественної аномалії. Сильні, грубі, з гарною регенерацією — але цілком звичайні для свого виду.

Все змінила випадково підслушана розмова двох Оні. Вони зневажливо згадували про якогось «страшка», який покинув клан заради навчання в Академії Лазурного Дракона.

Повернувшись до Тайо, вона почала спостерігати за Котаро. Спочатку він здавався їй лише неймовірно голодним і дещо незграбним юнаком. Аж до битви з Дайтенгу. Те, що вона побачила в лісі, змінило все. Його демонічна форма була не просто сильнішою — вона була інакшою. Відчувалася прадавня, майже первісна міць, здатна змусити відступити навіть Демона Гір.

Тепер, дивлячись на рожеві пелюстки вишні, що падали на її коліна, Аспід крутила в голові лише одне питання: чому цей хлопець, володіючи такою силою, досі живе життям звичайного учня і навіть не здогадується про своє місце в Золотому Палаці? Чи він прикидається, чи його хтось навмисно приховує?

                                                                                      12.2

Ранок у новому домі почався дивовижно спокійно. Злата згорнулася під ковдрою, слухаючи тишу, і мимоволі всміхнулася — п'ять золотих за такий рівень комфорту та відсутність пилу здавалися цілком виправданою інвестицією. Єдине, чого їй справді бракувало, — це звичного сопіння Котаро за стіною. Тепер, коли їх розділяли повноцінні перегородки старого будинку, вона відчула легку пустку, яку не могла пояснити навіть собі.

Але справжнє здивування чекало на неї біля банки з вихованцем.

Злата завмерла, вдивляючись у скло. Кокона, який вона так дбайливо оберігала, більше не було. Замість нього поруч із великою чорною павучихою тепер сиділо крихітне створіння — білосніжне, з ніжним блакитним відблиском, наче виточене з найчистішого льоду.

Дівчина звично створила магією маленький кришталик льоду, який мав стати джерелом води, і кинула кілька цвіркунів. Поки доросла особина миттєво взялася до полювання, малеча завмерла, схиливши голову набік. Її блискучі очі-намистинки дивилися прямо на Злату з недитячою цікавістю.

Сама не знаючи навіщо, Злата підняла руку і легенько помахала павучку пальцями.

— Привіт, мале...

Крихітка здригнулася, підняла одну зі своїх передніх лапок і... теж повільно помахала у відповідь.

— Дивно, — прошепотіла Злата, відчуваючи, як по спині пробіг легкий холодок захвату. Цей «вихованець» явно успадкував від своєї господарки не лише колір стихії, а й частку розуму.

Вийшовши на кухню, вона відчула аромат свіжості. Продукти, куплені вчора на ринку, чекали свого часу. Архімаг Ода була мудрою жінкою: вона розуміла, що загін, який живе автономно, має сам дбати про свій побут, тому виділених грошей нею цілком вистачало на пристойний раціон.

Приготувавши сніданок — апетитну смажену картоплю з яєчнею та свіжим салатом, — Злата вже збиралася гукати друзів, як до кухні безшумно зайшов Сузако.

— Доброго ранку, Злато, — привітався він своїм незмінно рівним голосом.

— Доброго ранку, Сузако, — відповіла дівчина, але раптом завмерла, прискіпливо вдивляючись у його обличчя. — Слухай, ти тільки не ображайся, але... ти дійсно сліпий?

Сузако на мить зупинився, і на його вустах промайнула тонка посмішка.

— Зовсім ні. Я просто прикидаюся, щоб підглядати за Інарі, коли вона переодягається.

Злата розгублено кліпнула, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти.

— Це жарт? Так? Серйозно, я просто не розумію, як у тебе виходить бачити все навколо, технічно залишаючись незрячим? — ніяково запитала вона.

У цей момент на кухню влетів Котаро, миттєво розрядивши атмосферу.

— О, сніданок! — зрадів Оні й, не гаючи ні секунди, взявся до їжі з властивим йому апетитом.

Слідом за ним, солодко потягуючись, з’явилася Інарі.

— Ох, ще один день! О, картопелька! Це так мило з твого боку, Злато. Наступного разу сніданок готую я, обіцяю.

Злата ще раз допитливо зиркнула на Сузако, але екзорцист більше не промовив ні слова, наче й не помічав її погляду. А можливо, він справді його не «бачив».

 Врешті, поснідавши, друзі вирушили до Академії. Злата обережно несла банку, в якій тепер оселилося двоє павуків. Коли вона зайшла до кабінету майстра Шінкея, в її рухах відчувалася впевненість, хоча серце все одно зрадницьки калатало.

— Що ж... подай мені чорну павучиху, — втомленим голосом промовив Шінкей, не відриваючись від своїх записів.