Розділ 8

Чергові практичні заняття не стали для Злати несподіванкою. Як і те, що її знову поставили в пару з Котаро. Але цього разу дівчина навіть відчула полегшення: краще працювати з надійним Оні, ніж із кимось із зарозумілих учнів Академії.

Завдання видавалося дивним. У фермерки, пані Сато, город перетворився на пустелю. Земля залишалася сухою навіть після проливних злив, ніби волога випаровувалася, не встигаючи торкнутися коріння. Злата одразу зрозуміла — тут не обійшлося без магії.

Котаро цього разу не чекав її біля воріт, а активно допомагав збиратися. Щоправда, його «допомога» полягала переважно в тому, щоб нагадувати про запаси їжі. Він перший схопив важку сумку з провізією, закинувши її на плече так легко, ніби вона нічого не важила.

Дорога до ферми мала зайняти близько трьох годин. Шлях пролягав повз величні дерева, що межували з Темним Лісом. Тишу перервав голос Котаро.

— Може, розкажеш щось про своє життя в Крайні? — неочікувано запитав він. — Ти якось згадувала, що бачила людей, жахливіших за будь-яких монстрів.

Златі було неприємно знову ворушити старі спогади, але вона відчувала, що може довірити цю таємницю йому.

— Так... Ми з матір’ю жили в бідності. А коли помер наш король, почалося суцільне беззаконня. Сильний забирав у слабкого все, навіть життя. Ми опинилися в руках работорговця.

Котаро нахмурився, його пальці міцніше стиснули ремінь сумки.

— Ми вже були на кораблі, замкнені в клітці, як худоба. Якби не той ельф... мабуть, я б зараз була іграшкою в руках якогось пана.

— Ельф? — Котаро здивовано звів брови. — Я думав, вони всі зникли ще десятки років тому.

— Мабуть, не всі, — Злата знизала плечима. — Принаймні один точно залишився.

— І що він зробив?

Злата на мить зупинилася, дивлячись у бік темних хащів лісу.

— Офіційна версія, яку я всім розповідаю , це те що работорговець та його посіпаки повбивали один одного в п'яній бійці. Але насправді... він убив їх усіх. Швидко і безжально. Вони навіть не зрозуміли, що сталося. Гадаю, він знав їх, якими монстрами вони були насправді.

Вона перевела погляд на Котаро.

— Нас із матір’ю він не чіпав. Ба більше — він віддав нам усі гроші работорговця, щоб ми могли почати нове життя.

Котаро мовчки кивнув, явно схвалюючи такий вчинок. У світі, де сила часто використовується для зла, такий жест справедливості був рідкістю.

— Більше я його не бачила. Знаю лише ім'я — Велеслав. Я вдячна йому. Тоді я була зовсім беззахисною, не мала ні сили, ні знань, щоб постояти за себе.

— Ну, тепер твоя черга, Котаро, — порушила тишу Злата. — Ти якось згадував про братів. І батькі у вас є ? Яка твоя сім'я?

Котаро помітно зніяковів. Він завагався, підбираючи слова, якими можна було б пояснити людській дівчині закони його народу.

— З батьками у нас усе не так, як у людей, Злато. Жінок-Оні дуже мало, тому кожна за своє життя народжує десяток, а то й більше дітей. Хто чий батько — у нас ніхто не знає, та й не питає.

— Ох... — тільки й змогла вимовити Злата, приголомшена такою суворою прагматичністю.

— Розумію. Для тебе це звучить дико, — кивнув Котаро. — Але глава клану завжди каже: «Це все задля виживання». Немовлят одразу віддають на виховання двом досвідченим воїнам клану. Мені та моїм братам дістався, як вони казали, «страшко». Мало того, що я мав дві форми — демонічну та майже людську, так ще й шкіра в демонічній подобі була вугільно-чорною. Це лякало навіть моїх одноплемінників.

— Ти не «страшко», Котаро, — м’яко перебила його Злата, намагаючись підбадьорити друга.

Хлопець вдячно посміхнувся, хоча в його очах все ще читалися тіні минулого.

— Але з названими братами мені справді пощастило. Яго та Горо — вони найсильніші в клані, і вони завжди ставилися до мене як до рівного. Але чим старшим я ставав, тим більше відрізнявся від інших. Життя ставало нестерпним не тільки через постійні бійки, а і через постійний шепіт за спиною.

Він на мить зупинився, поправляючи важку сумку.

— Зрештою, коли між Імператором Тайо та кланом Оні була укладена угода, мене відправили сюди, в Академію Лазурного Дракона. І хоча тут багато учнів теж намагалися називати мене «страшком», вони швидко навчилися не робити цього вголос. Я виявився сильнішим за будь-кого з них і без вагань ламав носи та ребра за кожну образу.

За розмовами вони й не помітили, як дісталися місця. Дивно, але що ближче вони підходили до ферми, то жаркішим і палкішим ставало повітря. На небі застигла самотня, ледь помітна хмарка, яка ніяк не могла захистити землю від нещадного сонця.

Пані Сато чекала на них біля порогу. Це була висока, сухорлява жінка з ідеально зачесаним у пучок волоссям. Її охайний вигляд контрастував із грубими, мозолистими руками — руками людини, яка все життя звикла працювати на землі.

— Нічого не розумію, — бідкалася вона, розводячи руками. — Пройдуть зливи — а земля через годину вже порох. Клаптики, що поливаю на ніч, до ранку стають сухими, як камінь.

— Ми розберемося, пані Сато, не хвилюйтеся, — лагідно заспокоїла її Злата.

— Дуже прошу, розберіться, — тяжко зітхнула жінка. — Бо інакше доведеться продати ферму за копійки сусідам, поки вони ще хоч щось дають за цю прокляту ділянку.

Злата кивнула Котаро:

— Ходімо оглянемо город.

Хлопець раптом завмер, активно втягуючи носом повітря. Його ніздрі затріпотіли.

— Ви там що, курча смажите? — діловито поцікавився він, наче це було найважливіше питання.

Пані Сато нахмурилася, не розуміючи, як її обід стосується магічного розслідування. Злата лише закотила очі й, схопивши Оні за лікоть, потягла його подалі від спокусливих пахощів углиб городу.

— Пішли вже, Котаро! Не про їжу зараз думай.

Дівчина вже мала здогадку щодо винуватця. Якщо сусіди так наполегливо пропонують викупити землю за безцінь, справа пахне не лише смаженою куркою, а й «підкладом». Хтось явно приманив сюди демонічну істоту, що живиться вологою.