Розділ 7

— Ну що? Розповідай! — не встигла Злата сісти на своє місце, як Інарі вже сяяла від цікавості. — Наздогнала? Поцілувала?

— Наздогнала... — щоки Злати мимоволі знову порожевіли. — Але він перший мене поцілував. А вже ввечері я його, у його подобі Оні. Звісно, не так пристрасно, як у вас із Сузако, але все ж...

— Ну, ми то професіонали, — Інарі задоволено закинула пасмо волосся за плече. — Головне, що лід рушив.

— Ох ти ж, — раптом подав голос Сузако, коли на порозі з’явився Котаро. Сліпий екзорцист ледь помітно всміхнувся. — Його аура сьогодні просто світиться. 

Котаро сів поруч із Златою, намагаючись ігнорувати хитрий погляд Інарі. Весь урок дівчина відчувала на собі його увагу — він більше не ховався під капюшоном, а іноді навіть наважувався зустрітися з нею поглядом і отримати у відповідь теплу посмішку.

Оскільки наступний урок у майстра Шінкея мав бути лише за два тижні, Злата вирішила присвятити вільний час догляду за своїм новим «вихованцем». Коли Котаро пішов на бойову магію, вона вирушила на міський ринок за цвіркунами для павучихи.

Ринок вирував: штовханина, крики торговців, аромати спецій та вогкої риби. Знайшовши потрібну лавку, Злата придбала запас корму і вже збиралася повертатися, як раптом почула тоненький голосок:

— Тітонька! Тітонька!

Перед нею стояла чарівна дівчинка років восьми. Її темно-каштанове волосся було зібране у два бездоганні пучки, а білосніжне кімоно з теракотовою спідницею-хакама робило її схожою на маленьку ляльку.

— Тітонька, дозвольте сказати, со ви дузе гарна! — дівчинка променисто всміхнулася, дивлячись на Злату великими блакитними очима.

— Дякую тобі, маленька, — розчулено відповіла Злата.

Раптом вона відчула, як щось м’яке й пухнасте ковзнуло вздовж її шиї. Обернувшись, вона побачила спину хлопця в натовпі — у нього були світлі лисячі вуха, а позаду метлявся довгий пухнастий хвіст.

— Дивись, куди хвостом махаєш! — обурено вигукнула Злата, але хлопець навіть не озирнувся. Дівчинка теж швидко кудись зникла, дріботячи своїми маленькими ніжками.

Лише повернувшись Академії, Злата звичним рухом полізла в сумку... і похолола. Гаманця з її грошима на місці не було.

— Що ти вже накоїв?! — настирливо допитувала Інарі, заганяючи Котаро в кут. — Злата щойно розлючена влетіла до зали, схопила тренувальний меч і вискочила швидше, ніж я встигла її гукнути!

— Та нічого я не робив! — захищався Котаро, виставляючи руки вперед. — На вас, дівчат, вічно щось находить, коли настрою нема!

— Я чітко чула, як вона процідила крізь зуби: «Я цьому блондинчику хвіст відірву, коли спіймаю», — процитувала Інарі, підозріло мружачись. — Єдиний хлопець-блондин у всій Академії — це ти!

Котаро аж зблід. Його уява малювала найстрашніші картини.

— Зачекай... — він нарешті трохи оговтався. — Але в мене немає хвоста!

— Ну... може, під словом «хвіст» вона мала на увазі якусь іншу частину твого тіла? — тихіше припустила Інарі, знизавши плечима.

Обличчя Котаро зблідло ще більше. Поки Інарі тягнула його за руку до виходу, хлопець гарячково згадував усі свої провини.

«Невже вона дізналася, що я поцупив її цукерки з таємної схованки? Я ж так старанно підбирав камінці за розміром, загортаючи їх назад у обгортки! Вона ж їх тижнями не торкалася! Хіба можна за таке... відривати частини тіла?!»

— Ось, вибачайся! — скомандувала Інарі, коли вони нарешті наздогнали розгнівану дівчину біля воріт.

— Котаро, ти то мені й потрібен! — вигукнула Злата, міцно стискаючи в руці дерев’яний меч.

Хлопцеві здалося, що він вже бачить напис на своїй надгробній плиті: «Ці цукерки були достатньо смачними, щоб за них померти».

— Треба, щоб ти зламав ніс та руки одному хвостатому злодію на ринку, — продовжувала Злата, не помічаючи його стану. — Це буде значно ефективніше, ніж якщо я просто відлупцюю його цією палицею.

Котаро видихнув так гучно, наче з його плечей зняли цілу гору.

— А, ну це я можу! Без проблем! — бадьоро відгукнувся він, випроставшись.

— Тобто як це?! — здивовано кліпнула очима Інарі. — Ти не Котаро хотіла відлупцювати?

— Ні, — Злата нарешті трохи заспокоїлася, хоча в її очах досі палахкотіли іскри. — Мене пограбували. Гроші були не останні, але це справа принципу. Тим паче, я впевнена, що впізнаю того вухастого. 

— Зачекай-но. Хлопець справді був із вухами лиса та хвостом? — перепитала Інарі.

— Так, — кивнула Злата, все ще стискаючи дерев’яний меч.

— Тоді вам знадобиться більше допомоги. Використовувати магію в місті суворо заборонено — якщо постраждають випадкові люди, в Академії будуть проблеми вище голови. А вдвох ви його просто не спіймаєте.

— Чому це? Я досить спритна, та й Котаро не повільний, — здивувалася Злата.

— Якщо це той, про кого я думаю, то він з мого роду. Він — Ногіцуне, дикий лис. У швидкості та спритності з ним може позмагатися хіба що ельф, — пояснила Інарі. — Зачекайте тут. Я заберу Сузако, ми підемо з вами.

З цими словами Інарі стрімко попрямувала до корпусу. Злата, трохи ошелешена таким поворотом, безсило опустила плечі.

— Як же я влипла... — пробурмотіла вона, дивлячись на ворота Академії.

— З ким не буває, — філософськи відгукнувся Котаро. А про себе подумав: «Треба терміново купити цукерки і непомітно замінити ті кляті камінці в обгортках, поки вона не вирішила підсолодити собі життя після пограбування».

— Стривай, — раптом стрепенулася Злата. — Інарі сказала «він з мого роду». Це як? Вона що, теж... з хвостом?

Котаро подивився на неї з таким щирим здивуванням.

— А ти хіба не знала? Інарі — Кіцуне. Просто вона майстерно ховає свою справжню подобу.

                       7.2

 Учотирьох вони впевнено крокували до ринкової площі. Напруга в повітрі була майже відчутною.

— Гадаєш, він досі там? — запитав Котаро, з характерним хрускотом розминаючи кулаки. В його очах уже запалювався вогник майбутньої бійки.