Розділ 6

                                                                                   6.1.

На спільному уроці з «Основ використання ефіру» думки Злати були далеко від нудних таблиць перетворення енергії. Вона знову і знову прокручувала в голові вчорашній візит до майстра Шінкея. Чи буде сьогоднішнє заняття з прикликання таким самим? Чи старий вчитель нарешті заговорить, чи знову мандруватиме світом снів, залишивши її наодинці з порожніми партами?

Її роздуми перервав отруйний шепіт за спиною. Учні на задніх рядах навіть не намагалися бути тихими.

— Чула? Кажуть, Архімаг була дуже задоволена, що ця чужинка і той рогатий дурень впоралися. Хоча завдання було куди складнішим, ніж вони малювали в звітах.

— Пфф, просто пощастило. Або перебільшили небезпеку, щоб набити собі ціну. 

—Нащо таких взагалі в Академію беруть? Тільки місце займають.

 Злата навіть не поворухнулася. Вона звикла до подібної жовчі ще в Крайні. Спочатку було гірко, потім — байдуже. Вона прийшла сюди вчитися, ставати кращою, а не витрачати час на порожні образи. Проте вона відчула, як напружився Котаро поруч. Хлопець, як зазвичай, різко смикнув край капюшона, намагаючись сховатися від усього світу під шаром темної тканини.

І тут у Злати щось обірвалося. Неочікувано навіть для самої себе, вона простягнула руку, підчепила край його капюшона й рішучим рухом відкинула його назад.

Котаро завмер. Його очі розширилися від такої зухвалості, а роги, що зазвичай ховалися в тіні тканини, тепер виразно виблискували червоним під сонячним світлом, що падало з вікна. Злата не зупинилася — вона м’яко поправила йому розпатлану зачіску, торкнувшись гарячої шкіри лоба.

— Так набагато краще. Не одягай його більше, — тихо та ніжно сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Котаро вже підняв руки, щоб знову сховатися, але під її поглядом його пальці безпорадно завмерли в повітрі. Він завагався кілька секунд, а потім повільно опустив руки на парту. Капюшон так і залишився лежати на плечах.

Шепіт за спиною миттєво вщух.

Після спільних занять Злата летіла коридорами Академії, сповнена рішучості. Вчорашній «сонний» урок більше не повториться. Вона влетіла до кабінету прикликання, який знову зустрів її порожнечею, і взялася до справ. Схопивши стілець вчителя, вона відставила його в дальній кут, а свій учнівський стіл присунула впритул до масивного столу майстра.

«Тепер він точно мене не проігнорує!» — думала вона, вмощуючись на передовій.

Майстер Шінкей з’явився на порозі повільно, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм. Пряний, заспокійливий аромат миттєво заповнив кабінет.

— Доброго дня, майстре Шінкей! — випалила Злата так гучно, що в тиші класу власний голос здався їй криком.

— Не кричи, наче торгашка на ринку, — втомлено прохрипів старий. Він поставив чай на стіл і відчинив вікно, впускаючи прохолодне весняне повітря.

— Вибачте... — вже тихіше додала дівчина.

Шінкей зробив повільний ковток, дивлячись на обрій.

— Впертості тобі не позичати. Визнаю. Але чому ти вирішила, Злато, що прикликання — це твоє?

— Мені це цікаво... — вже менш впевнено відповіла вона.

— «Цікаво»?! Хм... Мені от цікаво читати еротичні романи, але це не означає, що я у свої дев'яносто три роки побіжу залицятися до дівчат чи хлопців, — хмикнув Шінкей, нарешті глянувши на неї своїми пронизливими чорними очима.

— Я зможу. Я відчуваю, що маю до цього хист, — Злата зібрала всю свою волю в кулак.

Старий витримав довгу паузу, наче зважуючи її слова на вагах, відомих лише йому.

— Яка твоя улюблена тварина? Чи істота, Злато?

— Я люблю всіх тварин... — вона завагалася. — Лише комахи мені не до вподоби. Особливо павуки.

 Шінкей ледь помітно кивнув. Він дістав чистий пергамент і велику скляну банку з кришкою. Його сухі пальці швидко накреслили складний символ... Він заплющив очі, і повітря навколо пергаменту завібрирувало. На папері з’явився напівпрозорий силует, що з кожною секундою набирав плоті. Величезний павук розміром з кулак, вкритий дрібними ворсинками, повільно ворухнув лапками.

Злата зблідла, відчуваючи, як серце збилося з ритму. Старий обережно підхопив істоту й опустив її в банку, щільно закрутивши кришку.

— Через два тижні принесеш її сюди, — сухо відрізав Шінкей, підсуваючи банку до Злати. — На цьому урок закінчено.

Він вийшов так само тихо, як і з’явився. Злата ще довго дивилася на багатооку потвору, що раптом стрибнула на скло, намагаючись вибратися. Тремтячими руками вона схопила банку й побігла до кімнати. Там вона поставила «подарунок» на свій стіл і миттєво накрила його великим аркушем пергаменту, щоб не бачити жодного руху всередині.

                                                           6.2

— Ох... Ух ти! Злато, диви, яка вона жирна! — Котаро крутив банку в руках із таким захватом, наче йому було не дев'ятнадцять, а сім, і йому щойно подарували омріяне цуценя. — Ти вже дала їй ім'я?

— Ні, — відрізала Злата, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на ворушіння лапок за склом.

Котаро, не вагаючись, відкрутив кришку й безстрашно засунув руку всередину. Павучиха, відчувши тепло, миттєво видерлася йому на долоню. Хлопець витяг її з банки й підніс майже до самого носа дівчини.

— Дивись, яка вона привітна! — вигукнув він, щиро посміхаючись.

Злата з криком підскочила й відлетіла в інший кут кімнати, ледь не перекинувши стілець.

— П-п-поклади її на місце! Вона страшна й огидна... Їй не місце тут! — випалила вона на одному диханні.

Ці слова подіяли на Котаро дивним чином. Посмішка миттєво згасла, а в очах промайнув такий гіркий смуток, наче ці слова були кинуті особисто йому в обличчя. Він обережно, майже ніжно повернув павучиху в банку й сухо клацнув кришкою.

— Хоч отвори зроби в кришці. Бо задихнеться без кисню, — кинув він через плече й швидко вийшов із кімнати, не озираючись.