Розділ 4

4.1

Селище тулилося до самого краю Темного Лісу. Заходити далі було б самогубством: площа лісу вимірювалася сотнями тисяч кілометрів, а його серце залишалося недослідженим. Подейкують що там, у вічних сутінках, мешкали істоти, для яких не вигадали назв навіть у найтовстіших енциклопедіях.

І, можливо, краще було б, якби їх ніколи й не вигадували.

Староста Сун — лисий старий із довгою сивою бородою та в потертому сірому кімоно — лише підтвердив те, що було в контракті: худоба зникає, а їх тіла знаходять висушеними муміями.

— Можливо, є якась закономірність? — допитувалася Злата. — Тварини належать одному господарю? Чи, може, ферми стоять поруч?

— Ні, — хитав головою старий. — Але ми підозрюємо пані Ган.

— Чому саме її?

— У неї єдиної не пропало жодне теля, — прошепотів Сун, озираючись та торкаючись оберіга на шиї — Можливо, вона відьма. Перевірте її, вона живе на самому відшибі.

Злата й Котаро вирушили на інший край селища. Котаро натягнув капюшон так низько, як тільки міг — сільські діти бігали за ним слідом, штовхаючись і перешіптуючись, намагаючись зазирнути під тканину й побачити роги демона.

Господарство пані Ган виявилося напрочуд охайним: чиста хижа, хлів, колодязь. Повна жінка з туго зібраним волоссям саме наливала воду корові.

— Пані Ган? — покликала Злата.

— Ну, припустимо... — жінка недовірливо зміряла їх поглядом.

— Ми з Академії. Ви знаєте про випадки зі знекровленою худобою. Чому ваша ферма — єдина, яку оминуло лихо?

— Я вам так скажу: за скотиною доглядати треба! — відрізала Ган. — Я своїх з очей не спускаю. Вони в мене навіть п’ють чисту джерельну воду, — вона кивнула на колодязь. — Доглядайте — і все буде гаразд. А не звинувачуйте чесних людей у відьомстві!

— А де п’є воду решта худоби в селищі? — тихо запитала Злата.

— У річці, звісно. Де ж іще?

Злата різко розвернулася до напарника:

— Йдемо до річки, Котаро!

Вона вчасно вхопила хлопця за лікоть — той уже встиг витягнути з гнізда свіже яйце і саме збирався розбити його об край відра, щоб випити сирим.

— Ходімо вже, «герою»! Поки господиня не побачила, що ти об’їдаєш її курей! — прошипіла дівчина, тягнучи Оні з двору.

Вони вийшли до берега. Річка була доволі широкою, але мілкою — на вигляд не більше метра-півтора глибини. Вода текла повільно, тягнучи за собою пале листя з глибин Темного Лісу.

Інколи листок зникав під поверхнею, наче щось тихо тягнуло його вниз.

Злата одразу взялася до роботи. Вона дістала скляні колби з реагентами й почала перевіряти воду на наявність магічних домішок чи отрути.

— Чисто, — прошепотіла вона, розчаровано дивлячись на прозору рідину. — Жодних слідів магії.

Тим часом Котаро, замість того щоб дивитися на воду, опустився на коліна біля самого краю берега. Він зачерпнув жменю вогкого ґрунту й підніс її до носа, довго і уважно втягуючи повітря, наче мисливський пес.

— Дивно... Занадто виражений запах слизу, гнилої цвілі та стоячого болота, — пробурчав він, мружачись. — Для проточної річки це неприродно.

Оні почав розгрібати прибережну траву своїми міцними пальцями.

— Дивись сюди, дівко! Що там каже твоя книжка? — він вказав на чіткий відбиток у вологому мулі.

Злата підійшла ближче й відчула, як по спині пробіг холодок. Слід нагадував людську стопу, але був удвічі більшим, із довгими пазурами та виразними перетинками між пальцями. Слиз, що залишився у заглибині, ледь помітно світився тьмяним зеленим світлом.

Їй ще бракувало знань про місцевий бестіарій. Тому вона гарячково гортала сторінки енциклопедії, поки нарешті не зупинилася на потрібній сторінці.

— Знайшла! — вигукнула вона. — Це Каппа. Але... в книжці пише, що вони зазвичай невеликі й харчуються огірками чи рибою і дуже мирні.

— Огірками, кажеш? — Котаро скептично оглянув величезний слід. — Судячи з розміру лапи, ця тварюка замість огірків хрумтить коровами.

Він підвівся, дивлячись на темну поверхню річки, де якраз почали згущуватися вечірні сутінки.

— Тепер зрозуміло, чому скотина пані Ган жива — вона п’є з колодязя. А решта йде до річки прямо в пащу цьому потворі.

— Нам потрібна приманка, Котаро. Доведеться у когось позичити корову, — рішуче заявила Злата, прямуючи назад до селища.

— Та йди, дівко. Я тебе тут почекаю, — ліниво кинув Оні.

Злата різко зупинилася і обернулася:

— Не почекаєш. Ти йдеш зі мною. Я не залишу напарника наодинці в місці, де вештається річковий монстр.

Котаро здивовано витріщився на неї, але, нічого не заперечивши, поплівся слідом. Вмовити старосту віддати корову на розтерзання виявилося неможливим, тому вони зійшлися на впертому цапі та глечику свіжої крові, яку селяни берегли для кров’янки.

Коли сонце остаточно сховалося, вони повернулися до річки. Поки Котаро прив’язував цапа біля самої води, Злата розливала кров по гальці, створюючи кривавий слід, що вів до пастки. Потім вони завмерли в густих прибережних кущах.

Минула година. Цап нервово тупцював, мекаючи на темну воду, але нічого не відбувалося. Котаро вже вмостився під деревом, меланхолійно доїдаючи останній пиріжок.

— Я дещо не врахувала, — раптом прошепотіла Злата, не відриваючи погляду від річки.

— Ну ось, — пробурчав хлопець із повним ротом. — Даремно витрачений час. І пиріжки скінчилися...

— Не в тому річ. Каппа... він ще набагато більший, ніж я думала. В енциклопедії кажуть про максимум півтора метра, але це...

Котаро напружився і виглянув із засідки. З води повільно підіймалася не просто «зубата жаба», а справжня двометрова туша, вкрита слизькою лускою та шипастим панциром. Замість обличчя — масивний кістяний дзьоб, засіяний іклами, і жовті бані очей, що палали первісним голодом. Важкі пазуристі лапи з хрускотом дробили каміння на дні. Потвора повільно наближалася до тремтячого цапа.