1

Присвята 

Тобі моя подруга, за натхнення і підтримку. 

Життя дарувало людям спокій, щастя, безтурботність та якось на світі земному народилась Смерть. Горе лилося рікою, душі котрі не бачили кінця, зазнали його. Посеред дороги стоїть малесенька дівчина, а навколо сотня мертвих людей там де вона, там нещастя. Ніде їй не раді, навіть Життя не прийшло благословити дівчинку. Одна серед рідних, одна серед чужих.  

Збірка історій Життя та Смерті 

Сидячи на даху хмарочоса Життя, насолоджувалось прохолодним вітерцем котре м’яко обіймало його, він лагідно скуйовдив біляві пасма, саме Сонце нагородило Життя прекрасним золотим відтінком волосся, воно засліплювало, мало хто міг довго спостерігати за ним. Життя бачило все, від його блакитних очей, нічого не приховати, багато хто хотів його обдурити та мало кому вдалося, але були й такі зламані. Життя завжди думало, що буде милосердним до людей, він хотів оберігати цих крихких істот, від страшних захворювань та небезпечних катаклізмів, та за багато століть зрозумів одне, що саме люди роблять лихо. А Смерть попереджала “ Не довіряй їм, вони самі коять нещастя”, але Життя не хотіло вірити, люди не такі, вони вміють творити дива, власними руками, одним словом мистецтво. Цим словом можна описати будь-які винаходи створені людом.  

А потім почались війни... і гіркими сльозами наповнились очі Життя.  Як це народ проти народу? Гинули сотні, тисячі, дітей зовсім маленькі, які ще навіть не пізнали дарунків Життя та Смерті, щастя та горя. Жінки, чоловіки, старці, велика печаль померти від чиєюсь руки, та слова. Навіть Смерть не очікувала такого, так вона сміялась з простоти Життя, його віри, вона ж завжди знала, що душі грішні. Але таких звірств не чекала. Саме тоді вона сказала: - “ Люди готові йти по головам”. Цей вираз повторювався з уст вуста.  

Війна.  

Життя вже не пам’ятало який це рік, скільки тривала, скільки тіл, можливо навіть чиюсь душу загубили. Та досі перед очима маленька кімната, руда жінка по імені Лівія сидить на стільці, а поруч син тримає матір за палець, який вже посинів від хвороби, воно пам’ятає  її губи, котрі тремтіли, як Лівія благала, дати їй надію, адже з ким залишиться дитина всі померли і чоловік, і батьки, Життя знало, що серце в її чоловіка ще б’ється,  думки його повертаються до дружини, він готовий ще боротись, а вже не буде за кого. Смерть стояла позаду, ворона літала коло хати, та кричала, нагадувала, що скоро все для них закінчиться. Життя повернулось до істоти котра стояла в образі жінки, волосся нагадувало крило ворони, чорне, чомусь на Сонці не переливалось, а шкіра наче фарфор, це дивувало, та заворожувало. До багатьох, художників приходила Смерть, і всі бажали зобразити її на пергаменті. Особливо ті золоті очі.  

-Благаю тебе, не забирай її! - Життя зневірилося, - Вона має існувати, хай серéдина залишиться в цьому тілі. 

Смерть глянула в його блакитні очі, в яких відображався цілий світ. 

-Я не можу. Правило є правило, вона має померти. - вона байдуже глянула на хлопчика. - А він залишитись сиротою, чоловік не стерпить та втопиться, залишаючи сина одного.  

Лівія тяжко зітхнула та показала сину на дерев’яні двері там вже були дірки, можливо хтось хотів вломитись у домівку та пограбувати сім’ю. Хлопчина плакав, сльози котились по його рум’яним щокам, він відчував тиск стоячи між великими творцями, але образа за матір була глибше. Та він слухняно пішов. 

-Не відпущу. - Життя торкнулось плеча жінки даруючи їй спокій. Все для Лівії стало незначним, вже не було хвилювання, голоси, що гучно говорили, заколисували, вона заплющила очі, проміння, що пробились через вікно гріли шкіру. 

-Ця душа має померти! Відпусти. - Смерть схопилась за руку жінки, ознаки тоді невідомої хвороби проявились ще краще, рука Лівії покрилася пухирями, жінка почала задихатися. 

-Ні! Вона невинна! Чиста та світла. 

-Така доля цієї скотини. 

-Люди не скот! 

-Правда, чому ж вони шматують одне одного як скотину? 

Життя промовчало, воно вірило що все це можна пояснити. А чи можна було? Чи взагалі можливо пояснити дії людей, їх думки? 

-Нема чим відповісти. А як гадаєш, от врятуєш ти її , та знаєш, що буде далі? Ці створіння звинуватять тебе в спасінні, адже так багато людей гинуло, а ти нікого не врятувало. Вони скажуть, що ти несправедливе, на одних закриваєш очі, а деяким даруєш диво. Вони не порадіють за чужих. 

-Прошу! Один раз, - Життя встало на коліна, світле волосся покачнулось, торкнувшись Смерті. – тільки раз, сама знаєш, я не брехатиму. 

Смерть відкинула жінку так, що та впала на підлогу, а голова її покоїлась на ногах Життя. 

-Давай рятуй її. 

Смерть відвернулась, а ворон полетів геть, звісно він повернеться, та вже коли Лівія з чоловіком зістаряться, а їх син, зробить все для їх щасливого та безболісного кінця. 

Світло осяяло тіло хворої, вся слабкість котру відчувала Лівія зникла, а з ними пухирі та синці. Легені наповнились повітрям, дихання прийшло в норму, жінка закрила обличчя долонями та протяжно застогнала, з її очей полились сльози радості. Смерть відпустила її.  

-Дякую! Дякую! – Лівія вклонилась Життю. 

Смерть не повертаючись вийшла, її плащ ковзав по землі, вона побачила рудого хлопчика, копію матері. 

-За все потрібно платити, якщо не вам то нащадкам. Пам’ятай. 

Він запам’ятає, і як би не старався та діти його поплатяться за порушення правил. 

А поки Життя радіє, так як врятувало невинну душу. Проте люди не розділяють його втіхи. 

Вони обурюються Життя несправедливе комусь все, а комусь нічого.  

Війна досі триває.  

Життя йде по нічному полю навколо бездиханні тіла, Смерть вже давно забрала їх душі, а оболонки так і не похоронили. Та ось серед цих кривавих чоловік, Життя бачить живця він тягне до нього руку, того привабило золоте волосся, котре ясно світилось в темряві. Життя знало який він, як підставив товариша, віддав свою доньку старцю за гроші. Дитину катують, скоро вона помре. Тому просто пройшов повз, чоловік схопився за його ногу та закричав.