1.4

Той вечір коли прийшла весна, і ми ділили її перший цвіт. І разом пізнавали її світ. Сиділи під промінням раннього, весняного сонця, усе навкруги тільки просиналося від зимового сну. Час плинув не чекаючи нас. А ми сиділи, вже і починало темніти, але поряд ти, значить немає куди спішити. Ми бачились не раз, і кожен раз ставали ближче, і усмішка твоя заразна, що так впадала в душу. Ми не були тактильні, але відчували любові смак. Гуляли під дощем, тікали від нього й мокли, грілись чаєм і присмаком нових поем. Ми стали рідні, хоча для всіх чужі, ми стали сенсом нашої душі, сюжетом моїх віршів і променем світла в заграві пітьми. 

Йшли дні, ми ще були разом, любили як завжди, як все життя. Ми чи то дружили, чи то любили, ще досі не знаю я. 

Нові зустрічі й хвилини, ми ділили це життя.

 Гуляли й любили, той час що дало життя, ріки, гори та ліси, усе підвладно було мені, лише якщо з боку ти. Йшли дні, тижні, вже й закінчилась перша весна, а тут вже травень. Ми піймали сонця теплі проміння, розповідаючи про життя.

Якось в вечері сиділи, дивилися на зорі і розповідали історії з дитинства. Повз нас літав теплий вітер, я слухала твої розповіді про зорі, іноді ми мовчали, іноді невпинно говорили, нам завжди не вистачало часу, завжди було мало, мені завжди буде мало часу з тобою! Навіть якщо ми будемо вічність разом!

Твоя рука пригорнула мене до тебе, момент в який я зрозуміла що я справді тебе кохаю, жодна сила не вб'є ці почуття в мені, навіть розлука ні. 

Ми сиділи в обіймах, мовчали, ми були самі, але свідками цього були зорі. На хвилину мені здалося що вони стали навіть яскравіше палати. Ніби хотіли нам щось сказати.

Твоя рука ковзнула по моїй і сильно зжала пальці. Ми тримались ніби птахи що розлучаться вранці. Я відчувала не тепло, а жар, і як горіли мої пальці, але навіть якби боляче було, я б не відпустила щастя.