Розділ 3: Замок

Світанок був близько, але світло не приносило спасіння. Для Олексія час зупинився.

***

Степанида не вбила його. Вона робила щось набагато гірше. Вона використовувала його живе тіло як «закладну жертву». У давнину, щоб дім стояв вічно, під поріг закладали живу істоту. Олексій мав стати тим, хто триматиме межу між світом живих і цим некрополем, на який перетворилася хата.

Вона почала втискати його в дверний одвірок. Це не було фізичне насильство — це була магія мертвої плоті. Олексій відчував, як його хребет стає частиною дубового бруса. Його пальці витягувалися, перетворюючись на декоративну різьбу.

— Ти хотів бути успішним? — хрипіла Степанида, заштовхуючи останнє Потерча йому під ребра. — Ти будеш найважливішим. Ти будеш Замком.

***

Найстрашнішим було те, що він залишався при свідомості. Олексій бачив, як сонце нарешті зійшло. Він бачив через дзеркало, що в дзеркальній кімнаті він все ще кричить, але в реальності він — лише химерна фігура на вхідних дверях.

Його нервова система тепер була сплетена з волокнами дерева. Кожен раз, коли хтось торкався дверей, він відчував це як удар струмом по оголеному нерву.

Через кілька годин на подвір’я зайшла молода пара з ріелтором. 

— Ой, подивіться, яка автентика! — дівчина підійшла до дверей і провела рукою по обличчю дерев'яної фігури. 

Олексій хотів заверещати від цього дотику, бо її пальці пройшлися прямо по його застиглих зіницях. 

— Яке реалістичне різьблення, — додав чоловік. — Тільки подивіться на цей вираз обличчя... наче він хоче нас попередити.

Ріелтор усміхнувся, вставляючи ключ у замкову щілину. Ключ повернувся прямо в грудях Олексія, розриваючи залишки його людського серця. 

— Та ні, це просто місцевий стиль. «Захисник порогу». Кажуть, такі хати стоять вічно.

***

Пара зайшла всередину. Вони не помітили, що дзеркало в кутку знову завішене чорним полотном. Тільки тепер воно було прибите до рами цвяхами, які забила сама Степанида перед тим, як остаточно розсипатися на прах у своїй труні.

Олексій залишився на дверях. Він чув, як вони сміються всередині. Він чув, як вони планують ремонт. І він знав, що вночі, коли вони вкладуться спати, Потерчата знову прийдуть шкрябати скло. А він не зможе навіть поворухнути пальцем, щоб попередити їх. Він лише відчуватиме, як вони лізтимуть по його дерев’яному тілу, використовуючи його як сходинку до своєї нової вечері.

Він став тим, ким завжди був у душі — холодним, нерухомим і байдужим. Але тепер це було його прокляттям.

***

У селі Великі Мости кажуть, що та хата на краю — найміцніша в окрузі. Вона не гниє, її не беруть пожежі, а злодії обходять її стороною. Бо кожен, хто підходить до дверей, відчуває на собі погляд дерев’яного вартового — погляд, сповнений такої невимовної муки, що кров холоне в жилах.

Заповіти предків були простими: поважай дім, бійся води і ніколи не зраджуй свою кров. Ті, хто їх порушив, стали частиною легенд. А легенди, як відомо, пишуться не чорнилом, а тим, що залишається від тих, хто не встиг попросити вибачення.