Розділ 2: Гості під вікном

Темрява в хаті була не порожнечею, вона була масою. Олексій стояв нерухомо, боячись навіть дихнути. У каламутному світлі місяця, що пробивалося крізь брудні шибки, дзеркало виглядало як зяюча рана на стіні.

Олексій знову подивився у скло. У дзеркалі кімната була освітлена тьмяним, гнильним світлом, якого не було в реальності. Він побачив, як під вікнами збираються 

вони. 

Маленькі, згорблені фігурки.

У дзеркалі. 

Скло вікна вкривається памороззю, хоча на дворі літо. Десятки маленьких долонь притискаються до скла, залишаючи слизькі відбитки.

В реальності.

Олексій чує тонкий, пронизливий звук. 

Скрип-скрип-скрип. 

Це звук нігтів по склу.

— Ма-а-ам... — пролунав тонкий, схожий на свист вітру голос. — Мамо, відкрии-и-ий... тут вода холодна... тут черви очі їдять...

Це були Потерчата — заложні душі дітей, що померли нехрещеними або були вбиті власними матерями. Їхня шкіра була синьою, набряклою від річкової води, а замість очей зяяли чорні діри, з яких витікала твань. Вони не кликали Олексія. Вони кликали Степаниду. Для них вона була єдиним порталом, єдиним шансом зігрітися в теплому тілі.

***

Олексій обернувся до труни. У дзеркалі вона була порожня. Він повільно перевів погляд у куток реальної кімнати. Там, біля печі, стояла Степанида. Вона не стояла прямо — її тіло було викручене під неймовірним кутом, хребет вигнувся так сильно, що голова торкалася лопаток. Очі були розплющені — повністю білі, без зіниць, налиті каламутною рідиною.

— Ти... не... накрив... лице... — прохрипіла вона. Кожне слово супроводжувалося виходом повітря з її гнилих легень із характерним свистом. — Ти... відкрив... шлях...

Вона почала рухатися. Це не була хода. Вона викидала вперед задерев'янілу руку, чіплялася за стіну і підтягувала все тіло, наче велетенський павук. При кожному русі її суглоби видавали звук сухого дерева, що ламається.

— Подивися на мене, онучку, — Степанида наблизилася до дзеркала. 

Олексій бачив два її втілення: реальне — напіврозкладену стару, та дзеркальне — де вона виглядала як його покійна мати. 

— Ти не приїхав тоді, — прошепотіла «мати» з дзеркала, простягаючи до нього руки. — Ти залишив мене в холодній землі одну. Тепер ми будемо разом. Назавжди.

***

Шибка не витримала. З гучним дзвоном скло розлетілося всередину кімнати. Але замість нічного повітря в хату хлинув запах болота. Перше Потерча ввалилося на підвіконня. Воно було голим, живіт роздутий до неймовірних розмірів, а зуби — гострі, як у щуки — клацали в пошуках живої плоті.

— Тепло... — просичало воно, кидаючись до ніг Олексія.

Він відштовхнув істоту, відчуваючи під руками слизьку, холодну шкіру, що злазила клаптями. Але їх було забагато. Вони лізли крізь розбите вікно, крізь щілини в підлозі. Десятки маленьких рук хапали його за штани, впивалися нігтями в шкіру.

У дзеркалі Олексій побачив фінал: він стоїть посеред кімнати, а Степанида зашиває йому очі тією самою чорною тканиною, якою було завішене скло. 

— Земля не приймає нас, Олексію, — Степанида в реальності вже поклала свою холодну руку йому на плече. — Тому ми зробимо свою землю тут.

Він спробував закричати, але маленька синя рука Потерчати миттєво залізла йому в рот, забиваючи горло річковим мулом. Олексій впав на коліна прямо перед дзеркалом, бачачи, як його відображення починає сіріти й вкриватися тріщинами, як стара глина.