4

4

 Катя починала з кожним днем приймати Пані Галину. Вона зрозуміли її біль і вона її. Катерина поочала все більше спілкуватися з бабусею та дізналася багато нового. Раніше Пані Галина плавала по морям разом з татом-піратем. І навіть закопала одну скриню скарбів на остові Баранячого Хребта.

• Чому ти почала тут працювати?-запитала одного дня Пані Галина.
• Ну, насправді,- відповідала Катя.- Я хотіла стати письменицею і видавати книжки.
• А чому не стала?
• А, та я ж не вмію писати.
• Це тобі хтось так сказав?
• Ну, ні. Я так сама вирішила.
• А не хочеш написати одну книгу для мене?
• Для вас? Ну, можу.

І з цього дня, кожен вечір Катерина сідала і писала свій роман. Писала і писала.

Колись прийшов час порозмовляти на ще одну важливу тему.

• Як ти думаєш- чому він мені не пише?- запитала Пані Галина.
• Хто?- на цей раз Катя запитала.

Але це було не розумно. «Звичайно, Пані Галина питала про свого сина! Я така дурепа! Це було так очевидно»-подумала Катерина. Але, здається, старенька жінка нічого не почула і ще раз задала питання.

• Чому це так? Тільки, будь ласка, почуй мене! Коли я питаю про це Оксану чи ще в когось, вони одразу стараються змінити тему. « Він скоро обов’язково до вас прийде, можливо, у нього будуть внуки, котрі будуть раді побачити свою бабусю!». Але я мало в це вірю. Мені не потрвбно «коли?», тільки «чому?». Чому саме він не приходить? Я зробила для нього щось погане? Я образила його?
• Пані Галино,-почала Катя.- Якщо чесно- я не дуже знаю. Можливо, проблема в нас, людях. Ми рідко коли замислюємлся про смерть близбкої людини. Всі ми думаємо, що будемо жити вічно. Але це, на жаль, не так. Ми стикаємося з цим, коли справді хтось помирає. Але це важко жити з тягарем, що ти обов’язково маєш померти. Але може б тоді люди зветрали більше свлоєї уваги на інших та на глобальні проблеми довкола…
• Що ж…-відповіла бабуся.- Це доказує, які ми люди дурні. Хаха…