Вся історія одразу

Супермаркет під кінець дня дихав запахом мандарин, кориці та втомлених покупців. Люди поспішали додому, щоб устигнути підготуватися до свята Миколая: хтось брав дитячі шкарпетки для подарунків, хтось — шоколадки, хтось — мішечки для солодощів.
А він — Артур Вороновський — обирав чергову пляшку дорогого вина, яке не приносило ні радості, ні тепла.

Пальто було розстібнуте на комірі, пальто висіло на руці, а погляд — порожній, як той дім, до якого він мав повертатись. Заможний. Самотній. Звиклий до того, що гроші вирішують усе, крім одного — тиші всередині.

І тут…

Його увагу привернув тоненький, тихий, майже шепітний голос. Дитячий. Щирий до прозорості.

Біля полиці з іграшками стояла крихітна дівчинка у рожевій шапочці з китицями. Перед нею — пластмасова фігурка Миколая, прикрашена дешевими блискітками.
А вона — ніби справжньому — щось розповідала.

Артур навіть не помітив, як зупинився.

Дівчинка тримала Миколая за руку, ніби той був живий.

— Святий Миколаю… — її голос ледь вібрував. — Я знаю, ти дуже зайнятий… І якщо цього року подарунка не буде — я не образжуся… Чесно. Я розумію…

У Артура щось неприємно стиснулося в грудях. Несподівано. Незвично.

— Але… якщо ти можеш… допоможи моїй мамі, добре? Вона сумує, бо не має гарної роботи… І через це плаче вночі… Я чую… Я ж не маленька зовсім… Вона думає, що я сплю…

Артур ковтнув повітря, важче, ніж зазвичай.

Дівчинці було років п’ять.
І вона просила не ляльку.
Не санчата.
Не цукерки.

Вона просила полегшити життя матері.

Тут жінка в синій куртці, з замотаним шарфом і втомленими очима повернула голову.

Неля.
Це ім’я він дізнається пізніше.
А поки — просто мама.

Її погляд упав на дівчинку, і на обличчі з’явилась тихенька, тепла усмішка, змішана з вічною втомою.

— Ангелінко, ходімо, серденько. Я вже розрахувалась.

Вони стояли біля каси з двома маленькими пакетами — скромними, як і сама жінка. Пара хлібин, крупи, найдешевше печиво. Все.

Але коли Артур побачив її очі… Всередині нього щось хруснуло — тихо, але болюче.

Очі кольору теплого меду.
Очі, в яких не було ні смутку — лише ніжність до власної дитини.
Очі, які могли б світитись, якби хтось дав їм хоча б трохи тепла.

Він закохався в них швидше, ніж встиг зрозуміти, що відбувається.

Ні, не в жінку — в момент.
У реальність, яка вразилась у його серце, як спалах.

Коли Неля з донькою вийшли з магазину, Артур стояв нерухомо.
А потім… ніби щось вело його за рукав.

Він поклав свої покупки в машину, але не поїхав.
Просто пішов за ними.

Не нав’язливо.
Не впритул.
Але так, як людина, яка раптом відчула: сьогодні вона повинна бути тут.

Він стежив, як мати тримає доньку за руку, як та весело щось розповідає про Миколая.
І як Неля час від часу киває, приховуючи втому.

Вони звернули у бік старих п’ятиповерхівок.
Будинки з облупленими під’їздами, тугою в стінах і мріями на підвіконнях.

Артур зайшов у під’їзд тихо, майже беззвучно.

Двері на першому поверсі клацнули.
Дівчинка засміялась.
Хтось зсередини запалив світло.

А він… стояв і дивився на ці двері, ніби в них була відповідь.

Вперше за багато років він відчув щось справжнє.

Через кілька хвилин він уже знову стояв біля супермаркету — але цього разу його візок був іншим.

Повним.
Дуже повним.

Продукти — різні.
Ласощі.
Теплі речі.
Трохи побутових дрібниць.
І кілька іграшок для Ангеліни — тієї самої дівчинки, що просила не про себе.

А наприкінці він поклав до кошика ще одну фігурку — чарівну іграшку Миколая, гарну, якісну, з м’якою бородою і теплими очима.

Справжнього.

Він довго шукав, як написати записку.
А потім написав від руки:

"Для найсвітлішої дівчинки, яка має найкраще серце.
Для Ангелінки — від того, хто почув твоє щире бажання.
Нехай цього року Миколай прийде раніше."

І підписав просто:

"Твій помічник."

Він поставив сумки біля дверей квартири.
Прислухався.
Усміхнувся.

І тихо пішов, залишивши у старому під’їзді шматочок тепла.

Пізній вечір тихенько сповзав по вікнах старого будинку. На вулиці запалали ліхтарі, і їхнє світло падало плямами на сходи під’їзду. А в маленькій квартирці на першому поверсі засинала Ангеліна — зморена, але щаслива.

Вона довго розповідала мамі про “того красивого Миколая в магазині”, і що вона йому сказала, і як він точно все почує.
Неля лише ніжно гладила доньку по волоссю й тихо казала: