Розділ 2

— Прокидайся! Чи ти вирішила стати килимком у моєму майбутньому офісі?

Я розплющила очі. Підскочила на підлозі, мало не перекинувши стос паперів. Голова гуділа, а в роті пересохло. Наді мною, затуляючи собою тьмяне світло підвального вікна, височів він. Усе моє тіло здригнулося від різкого звуку його голосу. 

Невже я заснула?

Озирнулася навкруги: вчора я пропрацювала тут увесь день, вечір і, здається, більшу частину ночі. Я перерила все, що тільки можна було знайти на верхніх поверхах, гарячково пакувала в коробки матеріал для дисертації, сортувала, підписувала... Я рятувала все, що могла винести. Але зрештою втома взяла своє — я вимкнулася прямо тут, серед пороху та тіней, так і не обстеживши найважливішу частину цього дому. Місце, де століттями накопичувався мовчазний архів роду. Цей підвал.

Не звертаючи уваги на чоловіка, я кинулася до найближчих стелажів. Пальці тремтіли, нігті боліли від постійної роботи з грубим папером. Я почала гарячково змітати в коробку все підряд: потерті теки, розрізнені листки, позеленілі від часу мідні чорнильниці. Усе, що мало хоча б крихту історичної цінності.

— Дайте мені ще бодай годину! Благаю! — вигукнула я, не обертаючись.

Чоловік замість відповіді розслаблено всівся на скрипучий диванчик. Сьогодні він виглядав інакше. Замість пафосного пальта — дорогий спортивний костюм графітового кольору та кросівки з білосніжною підошвою. Стиль «комфортний люкс». Здавалося, він зібрався на велике прибирання... і, на жаль, так воно і було.

— У тебе є рівно тридцять хвилин, — кинув він, навіть не підводячи голови. Артем вдивлявся в цифри на екрані свого смартфона, наче вів зворотний відлік мого наукового життя.

Увагу прикував старий дубовий стіл у далекому кутку. Масивний, із вичовганими до блиску краями. Я була майже впевнена: він належав самому Артемію. А отже, ця річ не могла бути просто меблями — вона була німим свідком.

Я смикнула за кільце першої ж шухляди. Порожньо. Лише застояний запах пилу. Але від мого різкого руху старе дерево обурено зарипіло — механізм заїло, і шухлядка вперто відмовилася повертатися на місце.

— Прокляття... — прошипіла я, впираючись ногами в шорстку підлогу. Якщо не хоче назад, спробуємо витягти повністю. Потягнула з усією силою, на яку була здатна, відчуваючи, як напружуються м'язи спини.

Секунда — і дерево піддалося з гуркотом. Шухляда вилетіла, тягнучи мене за собою вниз. Я боляче приземлилася на підлогу, лікоть прошив гострий, пульсуючий біль.

— Ей! Ти ціла? — попри всю свою пихатість, він підлетів до мене миттєво. Голос вперше прозвучав з тінню справжнього занепокоєння. Артем простягнув руку, щоб допомогти мені підвестися, але я не ворушилася. Мої очі були прикуті до шухляди, яка від удару об підлогу розкололася навпіл. Важка дерев’яна панель відскочила, викриваючи таємницю, яку цей стіл беріг понад століття. Подвійне дно.

З тріщини, наче зграя наляканих птахів, вилетів стос пожовклих конвертів. Вони розсипалися по підлозі між нами, наче осіннє листя. Кожен конверт був перев’язаний тонкою, майже зотлілою атласною стрічкою. Я відчула, як серце завмерло, а потім пустилося вскач. 

Це було воно. 

Те саме.

— Оце так... — ледь чутно прошепотіла я, боячись навіть дихнути на знахідку. Моя рука, все ще забруднена пилом, завмерла в міліметрі від найближчого листа. — Артеме, ви бачите це?

Він опустився на одне коліно поруч зі мною. Його довгі, доглянуті пальці обережно торкнулися одного з конвертів. Той був помітно товстішим за інші, наче набряклим від десятиліть мовчання та сторінок, що задихалися всередині.

— «Любій К. від нестримного у жагучому бажанні А.», — прочитав він уголос. У його мові вперше прозвучала не звична іронія, а легке, майже дитяче здивування. — Схоже, це старі любовні листи.

Він усміхнувся — криво й дещо скептично, але я майже вихопила конверт із його рук. Мої пальці тремтіли так, що папір ледь чутно шелестів. Я зазирнула всередину і відчула, як серце підстрибнуло до самого горла. Збереглося! Чорнило вицвіло, перетворившись із чорного на колір міцного чаю, але розмашистий, владний почерк залишався цілком розбірливим.

Я почала читати вголос, і мені здалося, що слова, наче іскри, оживають у цьому вогкому підвалі:

«Моя незрівнянна К., сьогодні на засіданні я знову ловив себе на думці, що всі ці політичні ігри не варті й одного золотавого пасма твого волосся. Мій молодший брат знову дорікав мені за необачність. Він, як і весь наш рід, марить лише збереженням капіталів та нашої садиби на пагорбі. Але Микола не розуміє: справжній спадок — це не кам’яні стіни й не золото, а те, що ми залишимо по собі в серцях. Я готовий зректися своєї частки у сімейній справі, аби тільки мати право називати тебе своєю...»

Я раптово замовкла, бо почула, як Артем поруч зі мною різко, зі свистом втягнув повітря.

— Микола? — перепитав він. Голос став неприродно тихим, наче позбавленим сили.

Він без церемоній вихопив листа і втупився у вицвілі рядки так пильно, ніби намагався пропекти їх поглядом.

— Що таке? — я нахмурилася, спостерігаючи, як на його обличчі розгубленість бореться з гнівом. — Ви знаєте це ім'я?

— Мій прапрадід, — кинув він, не зводячи очей з паперу. — Микола Шептицький. У нашій родині його вважають засновником статків і всієї династії. Батько завжди казав, що він отримав садибу й бізнес у спадок від свого старшого брата, який... який помер молодим, не залишивши нащадків.