Розділ 1

Кажуть, від любові до ненависті — лише один крок. Мій «крок» розтягнувся на три виснажливі роки й завершився тут, у вогкому підвалі старого будинку, де повітря тхнуло пилом і забуттям. 

Ніколи не думала, що настане день, коли я зненавиджу історію — справу всього свого життя. Те, чим марила змалку, коли замість казок розглядала під ковдрою потерті атласи та схеми великих битв. Тепер ці стоси паперу, що оточували мене хиткими вежами, здавалися не скарбницею знань, а купою ворожої макулатури. Вона наче висмоктувала з мене сили, поглинаючи тьмяне світло лампочки, що самотньо хиталася під стелею, кидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. Я мимоволі торкнулася горла: кожен вдих залишав на язиці присмак вапна й вологи.

До захисту моєї дисертації залишилося рівно шість місяців. Півроку. Для звичайної людини — це ціла вічність, за яку можна встигнути закохатися до нестями, тричі змінити роботу чи навчитися пекти ідеальні макаруни. Для аспіранта, чиї пальці досі не торкнулися «того самого» документа, — це лише мить. Короткий спалах перед крахом кар’єри, у яку було вмуровано кожен мій вільний вечір і кожну мрію.

— Апчхи! — мій власний чих відлунив під високою стелею, наче постріл.

Я здригнулася від несподіванки й щільніше загорнулася в розтягнутий кардиган грубої в’язки. Здавалося, він уже не просто пахне вовною, а повністю просочився солодкувато-гірким духом плісняви та старовини. По щиколотках прокотився черговий протяг. В цьому домі не існувало золотої середини: або ти задихаєшся від важкої задухи, або тремтиш від протягів, що гуляють системою вентиляції, яка пам’ятала ще перших власників.

Дозвіл на роботу тут я буквально вигризала — через приниження, стоси заяв і тисячі «ні».  Будівля, попри свій статус історичної пам’ятки, досі лишалася в приватній власності родини Шептицьких. Але воно того варте. Їхня байдужість до цього місця була моїм найбільшим благословенням і водночас прокляттям. Тут усе завмерло: важкі дубові меблі, оббивка стін, навіть цей сивий пил — усе було справжнім, неторканим, «тогочасним».

Я сиділа на низькому шкіряному диванчику, чиї проіржавілі пружини жалібно й пронизливо скрипіли при кожному моєму подиху. На колінах важким тягарем лежала тека. Ці документи початку дев’ятнадцятого століття я знайшла на самому дні коробки, яку хтось безжально кинув у куток підвалу, наче непотрібний мотлох. Мої пальці обережно перегортали пожовклі сторінки. 

«Ну ж бо, дай мені бодай щось... — благала я подумки, примруживши очі й намагаючись розібрати вицвіле чорнило при слабкому освітленні. — Якийсь натяк, закреслений рядок у приватному листі, таємний протокол. Хоч щось, що оживило б ці сухі факти з підручників».

Але сторінки мовчали. Вони лишалися такими ж байдужими й неживими, як і мої перспективи отримати науковий ступінь. Я відчула, як у грудях починає пекти від безсилля, а спина німіє від незручної пози.

Перегорнула ще одну сторінку. Папір під моїми пальцями був настільки тонким і ламким, що, здавалося, міг розсипатися на попіл від самого лише погляду. Крізь жовтизну проступали водяні знаки — ледь помітне тиснення, яке вже давно вийшло з ужитку.

«Артемій Шептицький...» — прочитала я напівпошепки, і це ім’я солодким холодом відгукнулося в грудях.

Серце збилося з ритму. Саме про нього я збирала крихти інформації по всіх архівах країни. Перший власник цієї похмурої будівлі, впливовий політик, завидний холостяк свого часу, чиє життя обірвалося на самому злеті. Його біографія нагадувала клаптикову ковдру: факти суперечили один одному, дати зміщувалися, а свідчення сучасників малювали то образ святого, то втілення диявола. Моя дисертація мала стати тим самим дзеркалом, що нарешті покаже його справжнє обличчя.

Згідно з короткими записами, він був ключовою постаттю в таємних переговорах 1880-х років, але його слід обривався раптово й безжально. «Помер за загадкових обставин», — свідчив сухий припис на полях, зроблений чиєюсь поспішною рукою. Жодної дати, жодного діагнозу. Просто чорнильна порожнеча, що засмоктувала в себе всі сподівання.

Я вже приготувалася зануритися в роздуми про те, що могло вбити чоловіка в розквіті сил, як раптом густа тиша підвалу розлетілася на друзки.

БАБАХ!

Важкі дубові двері з гуркотом врізалися в кам’яну стіну. Підскочили навіть стелажі, і хмара старого пилу, підсвічена променем з коридору, повільно попливла вниз. Я здригнулася всім тілом, судомно притиснувши дорогоцінну теку до грудей, наче щит. Легені перехопило, а в голові промайнула лише одна думка: «Тільки б не розірвати сторінки».

У дверному отворі з'явився силует, закриваючи собою єдине джерело світла.

До підвалу ввалився чоловік. Хоча ні, «ввалився» — це надто м’яко. Він окупував простір, витісняючи собою повітря, пил і спокій. Високий, чорнявий, у довгому вовняному пальті кольору мокрого асфальту, яке одним своїм виглядом заявляло: «я коштую дорожче, ніж увесь цей будинок разом із фундаментом». Він крокував так, ніби кожна плита під його ногами була його власністю. 

Я не встигла навіть вдихнути, щоб обуритися, як важка в’язка ключів із срібним брелоком відомої марки приземлилася прямо мені на коліна. Метал обпік шкіру крізь тонку тканину штанів. Він кинув їх так, ніби я була не живою жінкою, а лише зручною підставкою, ще одним запиленим елементом меблів у цьому похмурому кутку. Частиною оббивки дивана, не більше.

— Я ж казав, що мені байдуже! — прогарчав він у телефон, навіть не глянувши в мій бік. — Я отримав це у спадок і не дозволю землі простоювати лише тому, що це якась там «родинна пам’ять». Слухай, батьку, ми перетворимо твою пам’ять на сучасний офіс. І крапка.