Всупереч

Така, як ти, буває раз на все життя

 і то лиш з неба.

 Така, як ти, один лиш  раз

 на все життя.

 Не вистачає каяття,

коли без тебе я.

С. Вакарчук

« Ми улюбленці долі… Щасливчики… Кажуть, в одну річку двічі не ввійдеш… )) Це не про нас… Ми увійшли тричі…

Вперше це відбулось осіннього вечора після шкільного свята… Ти мене проводжав… Тією дорогою щось переплелось в наших долях… )) Пам’ятаєш, тоді ти спитав з таким щирим здивуванням: «Хіба так добре буває?»… Ці слова  чую досі… А що я? ))) Я теж була щаслива. Лише мовчала… Боялась налякати щастя…

А потім?.. Потім я чекала, що ти зателефонуєш, нагадаєш про себе… ((  Ти мовчав… Між нами кілометри і дні… Нас поглинули турботи, будні… Але ти все-таки подзвонив… А весною дзвінки почастішали. І я побачила Львів. )Твій Львів…

Львів прекрасний!.. А ми… якісь чужі… (( боялись доторкнутись один до одного, відверто подивитись в очі… Я відчувала, що ти зачинив свою душу на сім замків… якби ж знаття, як їх відімкнути!.. Так і поїхала ні з чим… Ні! З першим  розчаруванням.., з досадою-реп’яшком.., з гірким присмаком львівського щастя…»

Південний Буг похитував сірим глянцем. Важкі брудні хмари незримо сунули над водним плесом. Тільки десь далеко, порушивши цілісність небесного монстра, просвічували два клаптики синього неба… То очі Бога… Набережна сумувала. А поруч гуділа асфальтно-металева ріка міста.

Саме тут ті двоє зустрінуться сьогодні. Поки що жоден з них не ступив на пласке тіло берегової. Але оті дві парцели синього неба помітили, як дівчина вийшла з маршрутки в центрі міста і пустилася вниз до ріки. В її руках фіалково світився пакуночок. Біле плаття-футляр  до колін і молочний блейзер із тонкої шерсті виділяли її постать серед урбаністичного пейзажу. Дівчина була ще далеко, та думками з ним…

« Прощати легше, чим прощатись… Скільки б я з тобою не прощалась, все рівно життя повертало до тебе…

Мене ще довго не могло відпустити непорозуміння, яке сталось між нами чотири роки назад… Після Львова ми знову зустрілись на вечірці у спільних друзів… Був початок літа… Тоді так гостро пахли піони… А ніч була місячна )))…  Ми пробродили півночі вузькими вуличками міста… Мені не хотілось розставатись… І тобі…

Ти не повіриш!!! )) Не повіриш… Відтоді мене ніхто не цілував… ) Ні, не тому, що я така вірна… Просто я не зустріла нікого, з ким могла бути такою щасливою, як того вечора. До кого отак, закривши очі, пірнула б в океан, не вміючи плавати…

…Наступного ранку ти зник: спочатку оті монотонні безкінечні гудки, а потім: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

Я не могла зрозуміти, як же це так?! Як?..

… Знаєш, з цим можна жити… Я жила… Звикла…  І забула… Настав момент, коли мені стало байдуже, де ти і з ким, що робиш, на кого дивишся, з ким ділишся новинами, на кого сердишся, кого цілуєш… Дивно, але саме тоді, коли моя пам’ять відклала файл із нашою історією до корзини, ти  почав приходити в сни. Рідко , але приходив. І я дивувалась, чому…, чому ти мені снишся? Адже я пробачила і відпустила…

… Прощати легше, чим прощатись…

… Я ні за що не повірила б, якби мені хто сказав, що ти повернешся в моє життя. Я тому жартівникові розсміялася б в очі!!!... Але ти повернувся… Через три з половиною роки… Відшукав мій аккаунт і з чужої сторінки написав свій новий номер мобільного… Я думала, чи варто… Сумнівалась… Врешті-решт цікавість перемогла… Ми розмовляли близько години. І я зрозуміла, що скучила за тобою. І хоч вела себе під час діалогу, як сніжна королева, але відчула, що з нетерпінням чекатиму твого дзвінка…

… Різні соціальні мережі… Різні мобільні оператори… Між нами сотні кілометрів… Між нами тисяча днів… Та ми рухались маленькими кроками назустріч. Я вірила: ми зустрінемось – і вже не відпустимо один одного…

)) І знову Львів! Магічне місто! Ти покликав на побачення до свого Львова!.. Ми обговорили все: і маршрути, і одяг… Ти просив, щоб квитки назад були на наступний день, а я поцікавилась, де дивитимусь свої сни. На що почула дуже пряму, зате чесну відповідь: в готелі з тобою… Так, ми не діти…  Чого ж я хотіла?.. Але це мене чомусь вразило… Вразило…, і я нічого тоді не відповіла… Ми мовчали. Так минуло кілька днів. А згодом я наважилась перша і відчула, що щось не так : твої відповіді були короткими і скупими… Короткими і болючими… (((

Ти більше не писав, а я чекала… А через місяць не витримала і призначила побачення на набережній Бугу. Відчула, що це кінець. Хотіла, щоб він  не був таким, як тоді. Хотіла, щоб ми, якщо десь в колі спільних друзів почуємо імена один одного, з радістю та усмішкою відновлювали  те, що нас пов’язувало… Для мене найголовніше, щоб люди, прощаючись, прощали один одного… Ти погодився на зустріч…, але вона так і не настала… Ти погодився, проте не наважився на відвертість… … Більше того, ти уже був з іншою… Як я про то дізналась? О, світ не без добрих людей!.. Ти зустрічався з нею, можливо, десь тут, на березі Бугу! Віддавав їй свій час… І брав те, на що я тоді не погодилась…

От і все… Все! Кінець!.. Все… Я задихалась від болю… Ти знаєш, як це? Знаєш?.. Знаєш, як це ненавидіти весь світ?!..