Лавина

Холодно…

                                                           Як би не було і як би не дуло в твоє вікно,

                            З ким би не йшла до сну,

                                 В тобі я втоплю свою весну.

                                                                               Все одно,

                                                         Хто б не лишився з тобою

Сховатися від дощу,

       Або лишив одну,

                           В тобі я знайду свою весну.

С. Вакарчук

« До сьогодні…» Як же добре, що сьогодні вже настало! Просто неймовірно!.. Надзвичайно!.. Хіба ж так буває?..

Велета накрили вранішні сни.

Серед сірих силуетів виступала постать красуні. Ніжно-синя сукня розвівалась під поривами вітру, манила до себе… Потім посмішка і блакитні очі усміхались йому зблизька… Сірі постаті то заступали, то відкривали його очам дівчину… Вона щось сказала. Якесь одне слово. Він його не розчув, чи не зрозумів. І те слово мучило велета вві сні: він вдивлявся в написи дорожніх знаків, промацував очима темне водяне плесо рідної річки, намагаючись прочитати хоч щось в її плині; потім він ішов по дорозі, а люди назустріч сунули стіною, і хтось сказав, що відповідь там, десь там, звідки давить людський потік, який уже не розступається під його напором, а підхоплює хлопця і несе вниз все далі і далі… далі і далі…

Велет прокинувся. Серце лупило в грудях на сполох. Яке щастя, що це лише сон!

Кава остаточно привела його до тями. Була десята година ранку.

Хлопець пригадав події ночі. Щастя заливало його душу, обпікало тіло бажанням, розривало обличчя усмішкою.

Велет лежав на канапі і продумував план на сьогодні…

Час стікав повільно. Парубкові не терпілось здійснити дзвінок, щоб запитати, як в неї справи. Але, може, вона ще спить. Нехай відпочиває.

Дурнувата усмішка не сходила з його обличчя. Господи, йому байдуже, що про нього подумали в супермаркеті, коли він робив чергові закупи, чи на пішохідному переході, коли засвітилось зелене, а він замріяно стовбичив з тією ж усмішкою, згадуючи вчорашній поцілунок серед площі. Реальність його покинула. Все навколо сприймалось як марево, як щось дуже далеке і другорядне…  А життя все-таки несподівано прекрасне!

Ось і полудень. Напевно, варто нагадати про себе. Велет дістав телефон і взявся за складання смс. Бувало, він вранці просто так без поводу бажав їй гарного дня і чудового настрою. То чому ж сьогодні не може відправити подібний меседж?

"Доброго ранку!!!))) Я думаю про тебе)))   щохвилини, щосекунди)))"

Велет натис кнопку виклику, і повідомлення полетіло до адресата. За секунди прийшов звіт про доставку. Хлопець завмер від хвилювання. Йому здалося, що він не дихає…

Хвилини тяглись в напруженій тиші кімнати. Відповіді не було. Парубок зітхнув, але заспокоїв себе думкою про те, що вона ще не побачила повідомлення, або не має можливості відповісти.

Велет втупився в екран телевізора. Був час новин. Фрази кореспондентів уривками вривались в його свідомість. Він намагався зосередитись на почутому, але екран телефона постійно дразнив око своїм чорним спокоєм. Хлопець зробив звук тихіше: йому здавалось, що так він швидше почує, я прийде смс. Настав момент, коли велет забувся: ні новини, ні екран телефона його не відволікали від думок, в яких він перенісся в те недавнє минуле, коли січневим вечором сам знайшов аккаунт дівчини і попросився в її життя знову… Вони не бачились біля трьох років, але він пам’ятав її…

Раптом якийсь дивний звук різонув по уяві хлопця. Картинка перед внутрішнім взором трісла, і в очі потрапив знайомий інтер’єр. Він  шукав те, що заставило його прийти до тями. На столі, грізно крехкаючи, бурчав телефон, оголошуючи, що хтось зацікавився особою його господаря.

Серце загамселило від щасливого сподівання. Дурнувата усмішка знову налізла на обличчя. Велет в секунді схопив ґаджет…, але то була не вона. Він відповів на дзвінок: його друг повертався з чергування і допитувався, чи той не один…

Хлопець вирішив пройтися. Очікування вимотувало його. Він вже разів десять хотів здійснити виклик, але сумнівався. Врешті-решт написав знову.

"Привіт!!!))) Дуже хочу зараз тебе побачити або хоча б почути))) Якщо маєш вільну хвилину, маякни!!!)))"

Час спливав, а відповіді не було.

В голові хлопця почали народжуватись різні думки: одна «краща» іншої. Він натиснув кнопку виклику: секунда - і пішли гудки. Велет завмер в центрі Львова. Місто байдужо навколо шуміло… Гудок, ще один, ще…, кінець. Велет натис кнопку знову – і знову гудки, тільки гудки і край! Він відчув, що щось трапилось, адже не може бути, щоб людина, яка вчора так дивилась в очі, сьогодні ігнорувала тебе. Щось сталось… Таки щось сталось…

Велет викликав таксі на Гнатюка, 17…

В тому під’їзді було чотири квартири, та яку знімали друзі дівчини, велет не знав. Він натиснув дзвінок найближчої.  Двері відчинила жінка, яка вказала, хто із сусідів приймає гостей. Хлопець злетів на другий поверх і натиснув кнопку дзвінка тут. За дверима густо дзвеніла тиша. Що за халепа? Велет повернувся назад і знову потривожив жінку. Він хотів знати, чи часом ця пані не бачила, коли вийшли гості її сусідів.