Розділ 2: Дзеркальна деградація

До вечора другого дня майстерня перестала бути безпечним місцем. Повітря стало сухим і пахло перепрілою соломою, хоча Майя не відкривала вікна. Кожен її рух супроводжувався дивним відлунням: коли вона робила крок, десь на столі чувся легкий шурхіт зерна.

***

Трансформація Майї набула системного характеру. Її обличчя почало «стиратися». Вона підійшла до дзеркала і замість звичних рис побачила білу пляму: ніс став майже пласким, губи злилися зі шкірою, а шкіра… вона стала жорсткою. На дотик вона більше не нагадувала людську плоть — це було сухе, грубе домоткане полотно.

Майя почала помічати, що лялька займає її простір. Кожен раз, коли Майя відверталася, щоб промити пензлі, лялька робила «крок».

Спершу вона просто змінила кут голови, спостерігаючи за Майєю своїми новими, ідеальними очима.

Потім Майя знайшла її на краю столу, хоча чітко пам'ятала, що залишала її на підставці в центрі.

Найстрашніше сталося в сутінках: Майя відчула на своїй щоці дотик. Це не був холодний пластик — це були маленькі, негнучкі пальці, набиті сухим полином. Вони обережно прощупували її обличчя, наче сліпий, що вивчає маску.

***

Майя спробувала закричати, але її щелепа не розімкнулася. М’язи обличчя перетворилися на вузли сухих ниток. Вона відчула, як усередині її горла щось ворушиться. З кожним намаганням вдихнути з її рота — вірніше з того місця, де він був — висипалося кілька золотавих зерен пшениці.

Її голос тепер належав не їй. 

З кутка майстерні, де сиділа мотанка, пролунав чистий, дзвінкий сміх. Це був сміх Майї — той самий, яким вона сміялася вранці. 

— Твоя шкіра така м’яка, — прошелестіла лялька її голосом. — Але полотно тримає форму краще. Полотно не старіє.

Майя відчула, як її власні пальці втрачають чутливість. Кістки всередині ставали ламкими гілками верби, а замість крові по жилах почала текти пилюка.

***

Вона бачила себе очима ляльки. Це був жахливий ракурс: вона бачила високу жінку (себе), яка стояла посеред кімнати, незграбно розставивши руки-палиці. Обличчя жінки було абсолютно чистим — рівне біле полотно, на якому поступово, наче під невидимим тиском, почали проступати сині та червоні нитки.

Вони складалися в хрест. 

Той самий солярний хрест, який Майя так цинічно розрізала скальпелем. Тільки тепер нитки виходили прямо з її м’яса, стягуючи шкіру на лобі та щоках, закриваючи доступ до будь-яких емоцій.

Лялька на столі повільно підвелася. Її маленькі ганчір’яні ніжки зробили перший впевнений крок по стільниці. Вона більше не була експонатом. Вона була власницею обличчя, голосу та погляду. А Майя... Майя ставала оберегом. Німим, нерухомим і порожнім.