Розділ 2: Шиття по живому

Минуло сімдесят годин без сну. Для Олени час перестав бути лінійним — він став лоскутним, посіченим на короткі відрізки від моргання до моргання. Кожен раз, коли її повіки на мить опускалися, світ навколо робив судовий стрибок.

***

Стіни дитячої кімнати почали «дихати». Шпалери відшаровувалися, оголюючи під собою щось схоже на висушені людські м'язи. Олена сиділа на підлозі поруч із ліжком Марка, вчепившись нігтями у власні долоні, щоб біль тримав її притомною.

— Дивись на мене, Олено, — благав Марко. Його голос був ледь чутним свистом. — Якщо ти перестанеш на неї дивитися, вона почне шити швидше.

Нічниця тепер була за крок від неї. Вона стояла в неприродній позі, схиливши голову набік. Олена бачила деталі: під сірим саваном не було тіла, лише каркас із іржавого дроту та обривків брудного бинта. Замість очей у неї були глибокі проколи, з яких витікала чорна рідина, схожа на чорнило.

***

Раптом Олена відчула, як її тіло стає свинцевим. Це був сонний параліч, але він стався, коли її очі були широко розплющені. Вона не могла поворухнути навіть пальцем. Повітря стало крижаним і пахло старою вовною та залізом.

Нічниця повільно опустилася на коліна перед Оленою. Її пальці-голки торкнулися підборіддя дівчини. Олена хотіла кричати, але щелепа була наче зацементована.

Істота піднесла руку до обличчя Олени. У довгих пальцях була затиснута голка, за якою тягнулася нитка з волосся — сивого, жорсткого і нескінченно довгого. 

Перший прокол. 

Голка ввійшла в край правої повіки Олени. Дівчина відчула, як сталь розриває хрящ. Без жодного знеболювання, повільно, Нічниця просунула нитку крізь шкіру і пришила її до брови. 

Другий прокол. 

Ліва повіка була зафіксована так само.

Олена відчула, як її очі наповнюються сльозами змішаними з кров'ю, але вона не могла їх заплющити. Біль був пульсуючим, електричним. Нічниця не зупинялася. Вона почала «вишивати» візерунки на щоках Олени, з'єднуючи шкіру обличчя з коміром її сорочки, щоб голова дівчини завжди була піднята, а погляд — спрямований у темряву.

***

— Тепер ти бачиш усе, — прошепотіла Нічниця. 

Її рот розкрився, і Олена побачила, що він заповнений тисячами голок, які вібрували, створюючи звук, схожий на дзижчання розлюченого рою ос.

Олена зрозуміла жахливу істину: Нічниця не хоче її вбити. Вона хоче перетворити її на вічного свідка. На живу ляльку, яка ніколи не зможе моргнути, щоб не відчути, як нитки розривають її очне яблуко.

Вона подивилася на Марка. Хлопчик плакав без звуку. Його власні нитки на повіках уже вросли в шкіру, ставши частиною його обличчя. 

— Вона каже, що ми — її полотно, — сказав Марко. — Вона вишиває на нас історію своєї самотності.

Олена відчула, як її свідомість починає згасати, попри розплющені очі. Її мозок намагався заснути всередині, поки тіло залишалося розіп’ятим на голках Нічниці. Це був стан між життям і смертю, між сном і вічним безсонням.