Розділ 1: Час моргання

Олена звикла до складних дітей, але Марко був іншим. У свої п'ять років він мав погляд людини, яка бачила кінець світу і змирилася з ним. Заміський будинок родини Гнатюків був наповнений тишею, але це була не спокійна тиша лісу, а напружена німота вакууму.

— Головне правило, Олено, — сказала мати хлопчика, не дивлячись няні в очі, — ніколи не вимикайте нічник у його кімнаті. І якщо він почне говорити про «гостей» — просто не заплющуйте очі.

Олена лише кивнула, списавши це на післяпологовий психоз або родинну травму. Але коли вона вперше зайшла до дитячої, її професійний спокій дав тріщину. Усі іграшки — від плюшевих ведмедиків до порцелянових ляльок — були розгорнуті обличчям до стін. Кімната виглядала так, наче всі її мешканці одночасно відвернулися від чогось огидного в центрі кімнати.

— Навіщо ти це зробив, Марку? — запитала Олена, намагаючись розвернути одного солдатика назад. 

— Не треба, — голос хлопчика був сухим, наче шелест старого паперу. — Вони приходять у кутки, коли ти моргаєш. Якщо іграшки будуть дивитися, Нічниці виколють їм очі. Вони не люблять свідків.

***

Перша ніч почалася о десятій. Олена сиділа в старому кріслі-качалці, яке рипіло при кожному русі, наче скаржилося на старість. У кімнаті пахло пилом і сухою лавандою. Марко лежав у ліжку, але його очі були широко розплющені. Його повіки були червоними, запаленими від нескінченного неспання.

— Олено, — прошепотів він, — ти знаєш, скільки триває моргання? 

— Частку секунди, сонечко. 

— Чотириста мілісекунд, — уточнив він. — Для них це ціла вічність. Вони живуть у цій темряві, поки твої очі зачинені. Кожен раз, коли ти кліпаєш, вони стають ближче.

Олена відчула перший напад втоми. Повітря в кімнаті стало густим, як кисіль. Їй здалося, що тіні в кутках почали повільно перетікати з місця на місце, наче чорна ртуть. Вона відчула печіння в очах. Слизова пересохла, мозок почав благати про зволоження.

Кліп.

Це сталося мимоволі. Короткий спалах темряви. Чотириста мілісекунд.

***

Коли вона розплющила очі, серце впало кудись у живіт. Крісло, що стояло в протилежному кутку кімнати, тепер було посеред килима. На ньому хтось сидів. Це була фігура, настільки худа, що її кістки, здавалося, мали прорвати сіру тканину савана. Довгі, вузлуваті пальці стискали підлокітники.

Олена заціпеніла. Вона хотіла вигукнути, але горло пересохло. Вона дивилася на постать, не відводячи очей. Постать не ворушилася. Вона була нерухомою, як статуя, поки на неї дивилися.

— Ти моргнула, — прошепотів Марко. Він навіть не повернув голови. — Тепер вона знає, що ти тут.

Олена відчула, як сльоза покотилася по її щоці від напруження. Їй до смерті хотілося заплющити очі хоча б на мить, щоб припинити це печіння. Але вона бачила, як Нічниця повільно піднімає свою голову. У неї не було обличчя в людському розумінні — лише натягнута шкіра, крізь яку проступали обриси гострих голок. У руках істоти блиснуло щось металеве — довга швейна голка з ниткою, схожою на людське волосся.

— Якщо моргнеш ще раз, — Марко нарешті подивився на Олену, і вона побачила, що його очі зафіксовані тонкими, майже прозорими нитками, — вона сяде тобі на груди.

Олена вчепилася в крісло. Її мозок почав відраховувати секунди до наступного неминучого моргання. Чотириста мілісекунд темряви, в яких Нічниця зробить свій наступний крок.