Розділ 3: Вагітність вогнем

Хата більше не була житлом — вона стала розпеченою камерою згоряння. Стіни зсередини обвуглилися до стану антрациту, а повітря стало настільки сухим, що кожен вдих роздирав легені Марини, наче наждачний папір.

***

Марина лежала в центрі кімнати на залишках дубового ліжка, яке давно перетворилося на купу розжареного вугілля. Вона не відчувала болю в звичному розумінні — біль став її єдиним способом сприйняття реальності. Її тіло було лише оболонкою, паливом, яке повільно догорало.

Її живіт став епіцентром світла. Шкіра на ньому натягнулася так сильно, що стала прозорою, як скло. 

Крізь неї було видно, як усередині вирує сонце. 

Плід не плавав у навколоплідних водах — він перебував у хмарі розпеченої плазми. Марина чула звук, що йшов із власного лона: це не було серцебиття, це був гул авіаційного двигуна, ревіння полум'я, яке нарешті знайшло вихід.

— Ти... майже... порожня, — прошипів Перелесник. 

Він навис над нею, втративши будь-яку схожість із людиною. Його тіло видовжилося, руки стали схожими на розплавлені балки, а з грудей виривався чорний, густий дим. Він більше не тримав форму Андрія — він був вогняним червом, що чекав на своє продовження.

***

У цей момент Марина відчула останній спалах людської свідомості. Це був момент істинної боротьби. Вона побачила у відкритих дверях кухні стару металеву каністру з водою, яку колись принесла Марія. Останнім зусиллям обвуглених м’язів Марина спробувала скотитися з ліжка. Вона хотіла розбити цей скляний живіт, вилити цей жар на землю, припинити цей нелюдський цикл.

Вона впала на підлогу. Попіл піднявся хмарою, забиваючи їй очі. 

— Ні-і-і! — закричала вона, але з її рота вирвався лише сніп іскор.

Перелесник притиснув її до підлоги своєю важкою, вогняною лапою. 

— Ти ж сама кликала, — нагадав він, і його голос вібрував у кожній її кістці. — Ти хотіла, щоб я зігрів тебе. Тепер він зігріє весь цей світ.

Вона глянула на свій живіт. Плід зробив різкий рух, і Марина почула 

жахливий скрегіт. 

Це був звук каменю, що розколюється. Її власні тазові кістки почали плавитися, перетворюючись на рідкий клей. Вона зрозуміла: "дитина" не збиралася народжуватися природним шляхом. Вона збиралася детонувати.

***

— Пробач... — прошепотіла Марина, звертаючись до порожнечі, де колись була пам'ять про справжнього Андрія.

Вона заплющила очі, які вже не мали повік. Внутрішній тиск досяг критичної межі. Марина відчула, як її хребет спалахує білим магнієм. Світ навколо став нестерпно яскравим.

Хата не просто згоріла. 

Вона випарувалася. 

Ударна хвиля вогню знесла дах і вибила стіни, перетворюючи дерево на попіл за частку секунди. Селяни бачили, як над околицею піднявся стовп вогню, що на мить перетворив ніч на полудень.

Коли вогонь вщух, на місці хати залишилося лише ідеально кругле згарище, вкрите чорним склом — пісок розплавився і застиг. Посеред цього кола лежав 

попелястий відбиток жінки, що обіймала щось невидиме. 

Але самої Марини не було. Жодної кістки, жодного зуба. Тільки ідеально збережена форма її страждання, викарбувана в сажі.

А з попелища в небо піднялися дві тіні. Одна велика, схожа на вогняного змія, і інша — маленька, яскрава, як новонароджена зірка. Вони кружляли в нічному небі, розсипаючи іскри, а потім зникли в напрямку лісу.

***

Наступного ранку люди знайшли посеред згарища дивний об’єкт. Невеликий камінь, чорний і гладкий, як обсидіан. Він був настільки гарячим, що сніг навколо нього танув, не торкаючись поверхні.

Стара Марія, хрестячись, прошепотіла: 

— Це серце її. Тепер воно камінь. Бо вогонь забрав усе м’яке, залишивши тільки те, що не горить.

Кажуть, той камінь і досі лежить десь у корінні старої верби біля річки. І якщо вночі підійти до нього надто близько, можна почути тихий тріск і відчути тепло, яке кличе тебе... кличе так палко, що хочеться зайти у вогонь, аби тільки більше ніколи не відчувати холоду самотності.

Кінець історії «Перелесник». Вогонь не приходить просто так. Він приходить закінчити те, що почала самотність. І він завжди забирає все до останньої крихти.