Розділ 2: Попіл замість крові

Минуло два тижні, і хата на околиці села перетворилася на термічну пастку. Марина більше не виходила на вулицю. Світло дня здавалося їй тьмяним і холодним, наче світ навколо вкрився пліснявою. Тільки тут, у багряній напівтемряві, вона почувалася живою.

***

Її тіло стало картою болю. Марина більше не носила одягу — тканина миттєво ставала крихкою і розсипалася під дотиками Перелесника. Вона ходила по хаті гола, і її шкіра нагадувала старий пергамент, поцяткований чорними плямами термічних опіків.

— Ти звикаєш до мене, — шепотів він, обіймаючи її ззаду. 

Марина чула, як його грудна клітка тріщить при кожному вдиху, наче старі дубові дрова. Там, де його живіт торкався її спини, шкіра Марини приварювалася до його розпеченої плоті. Коли вони відсторонювалися одне від одного, вона відчувала, як розриваються живі тканини, але це приносило їй дике, наркотичне задоволення.

Вона бачила, що Перелесник більше не намагається бути Андрієм. Його обличчя «пливло»: ніс провалився, перетворившись на дві вузькі щілини, а рот розтягнувся до самих вух, оголюючи зуби, що світилися білим калом. Коли він усміхався, з тріщин у його шкірі сипалися іскри, пропалюючи підлогу.

***

Одного разу вдень, коли Перелесник впав у заціпеніння, ставши схожим на обгорілий стовп, Марина підійшла до вікна. Вона побачила на підвіконні стару ікону, яку забула накрити. Обличчя святого на ній здулося від жару і вкрилося пухирями фарби.

Раптовий напад жаху пробив її дурман. 

— Що я роблю? — вигукнула вона, дивлячись на свої руки. 

Пальці стали чорними до другого суглоба, а нігті перетворилися на вугільні пластини. 

— Я ж жива... я ще жива!

Вона вискочила з хати. Холодне повітря вдарило її по легенях, наче тисячі дрібних ножів. Марина бігла боса по гострій траві, не відчуваючи її — нервові закінчення на стопах були давно спалені. Вона добігла до річки й з розгону кинулася в мілководдя.

Це була помилка. Щойно холодна вода торкнулася її розпеченого тіла, повітря навколо вибухнуло парою. Марина закричала від нестерпного болю: її шкіра почала тріскатися від температурного шоку. Почувся звук, схожий на той, коли розжарений ніж кидають у лід. Кров, що стала в'язкою і гарячою, закипіла прямо в жилах.

Вона зрозуміла — прохолода для неї тепер смертельна. Світ людей став для неї крижаним пеклом. Марина, плачучи кривавими сльозами, що миттєво висихали на щоках, поповзла назад. Повзла до єдиного джерела тепла, яке її не відштовхувало.

***

Коли вона повернулася, Перелесник чекав її на порозі. Він не сердився. Він просто простягнув їй свою руку, від якої йшов легкий сизий дим. 

— Ти ж знаєш, що вогонь не можна загасити наполовину, — прошипів він.

Він поклав руку їй на живіт, і Марина відчула не просто тепло, а потужний поштовх зсередини. 

Це не було ворушіння плоду. 

Це було відчуття, наче в її лоні розкрилася квітка з розплавленого свинцю. 

— Він голодний, — сказав Перелесник, і його очі-монети спалахнули з новою силою. — Йому потрібно більше палива. Твоєї крові вже замало.

Марина подивилася вниз. Крізь її натягнуту, майже прозору шкіру живота почало пробиватися світло. Її нутрощі світилися багряним, і вона чітко бачила силует того, що росло всередині. Воно не мало кісток — воно мало каркас із вогню. Воно не мало серця — воно мало ядро, що оберталося в нескінченному термічному танці.

Вона впала на обвуглені дошки підлоги, і Перелесник накрив її собою, наче важка вогняна ковдра. Марина заплющила очі, відчуваючи, як її власна плоть починає повільно перетворюватися на попіл, стаючи їжею для того, що мало народитися в полум’ї.